– Не розумію тебе, Санчо, – тут же перебив його Дон Кіхот. – Що воно таке – невимагливий?
– Ну, невимагливий, знацця, такий, ну, такий… – одказав Санчо.
– Тепер іще менше тебе розумію, – мовив Дон Кіхот.
– Ну, як не розумієте, – сказав Санчо, – то й я вже не знаю ані руш; Бог з вами, пане, та Бог же й зо мною.
– Ага, я вже, здається, догадався, – обізвався Дон Кіхот. – Ти хотів сказати або невимогливий, або невибагливий, що тобі скажуть зробити, те й зробиш, як звелять говорити, так і говоритимеш.
– От же хоть і закладусь, пане, – сказав Санчо, – що ви з самого першу добре втямили і зрозуміли, що я мав на думці, а нарочито хотіли збити мене з плигу, аби я вам іще три мішки гречаної вовни наговорив.
– Може, й так, – погодився Дон Кіхот. – Ну, так що ж там каже твоя Тереза?
– Тереза каже, – відповів Санчо, – що кохаймося, кае, як брати, а рахуймося, як жиди; козирна шоха простого туза б’є, на те козир; ліпше одно «на», ніж десять «дам»… Воно, звісно, дурна баба дурне радить, та хто не слуха, тому вадить.
– І я так гадаю, – сказав Дон Кіхот. – Ну ж бо, провадь далі, друже Санчо: нині в тебе що слово, то перлина.
– Річ тут, пане, ось яка, – вів далі Санчо. – Самі здорові знаєте, що сьогодні за столом, а завтра на столі; смерті не одперти; круть-верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нікого не минашка; як проб’є час і година, то не одхреститься людина; смерть глуха, не пита, чи ти грішний, чи без гріха… Так, бачите, люди славлять, та й панотці з казальниць те саме правлять.
– То все правда, – зауважив Дон Кіхот, – от тільки не можу збагнути, куди се ти стрижеш.
– А стрижу я он куди, – одказав Санчо. – Скажіть ви прямо, ваша милость, яку мені плату положите, місячно, чи як там, поки у вас служитиму, і щоб ту плату давали мені з вашого маєтку, бо за добру ласку служити я не годен – коли ще та ласка буде, та чи й овсі буде? Тільки й нашого, що в кишені (дай Боже)! Я ж таки хочу знати, яка мені заслуженина буде, чи вже велика, чи мала; раз кап та вдруге кап – дивись, і повне відро; зеренце до зеренця, то й мірка набереться; ліпший малий зиск, ніж велика втрата; запас біди не чинить. Правда, якби так сталось (хоть я вже не вірю та й не сподіваюсь), що ваша милость таки подарує мені з ласки той острів, що обіцяли, то я вже не буду ані невдячником, ані великим загребою: хай-но тільки обчислять, які з острова будуть прибутки, і я згоден, аби з моєї плати відлічили якусь там суму.
– Друже Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – як є добра сума, а в тій сумі добра сума, то воно на одно виходить.
– Бачу вже, що я й тута обмилився, – сказав Санчо. – Не на те «у» притиснув: су5му тра було сказати, а не суму5. Та менше з тим; адже ви мене, пане, й так зрозуміли.
– А зрозумів, – одповів Дон Кіхот. – Зглибив я твої думки аж до самого дна, добре знаю, куди ти ціляєш незчисленними своїми приказками-стрілами. Вважай, Санчо: з дорогою душею поклав би я тобі тверду платню, якби знайшов був хоч в одному романі про мандрованих рицарів якийсь приклад або хоч натяк прихований, що зброєноші