«Пам’ятати що?» – перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.
«Це не має значення, – провадив Дідль, – зовсім не має. Головне – взагалі пам’ятати. Це просто акт пам’ятання, процес пам’ятання, визнання нашого минулого… Спогади – то малі молитви до Бога, якщо лише ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Присягаюся, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!.. Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я завсіди все зіпсую».
«Пам’ять, – підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його й прошепотіла: – Пам’ять».
«Ага, ось де ми, – продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. – Пам’ять. Пам’ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення в нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?»
«У мене був сон, цікавіший, ніж усі решта за ці два останніх тижні», – сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого приземленого, котрий зрікся Великої Книги.
«Чудово», – промовив Дідль, дістаючи четвертий том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров’яною піччю.
«Я також бачив сни, – докинув Шлойм, – і навіть кілька».
«І мені сниться той самий сон», – підхопив Янкель.
«Чудово, – знову сказав Дідль, – мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!»
«Але спершу, – нагадала пошепки Шанда, – ми повинні пригадати записи останнього місяця».
«Але спершу, – промовив Дідль, входячи в роль рабина, – ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед».
«Але швидко, – сказав Шлойм, – бо я забуду. Узагалі дивно, що я пам’ятаю все це так довго».
«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – відповіла Лілла.
«Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати», – повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту в шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов’яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:
4:512 – Сон