Це був якийсь сон у сні, що снився Петру наяву.
Жива картина справжньої казки безсоромно вабила своїми пікантними подробицями, примушуючи стати її головним героєм.
Насолодившись таємницями, здійснених амурних бажань, ніч втомлено готувалася до відпочинку. Їй вже набридло милуватися своїми прикрасами, дивлячись на їхнє відображення в дзеркалах води, тому вона почала манірно від них звільнятися. Першими почали зникати зорі. Найяскравіші і найкращі залишала наостанок…
Молодий місяць неохоче розчинявся в променях світанку, ніби намагався затриматися для того, щоб позмагатися з сонцем. Та скоріше за все йому кортіло діждатися безсоромний ранок аби вмовити явити всю наготу того, що буде далі. Бо ніч відмовила йому, прикривши все пеленою своїх темних шат. Вона не наважувалась бути зовсім голою, тому він не бачив її справжніх спокусливих принад.
…Розплющив очі. Світанок… Не зовсім свідомо відчув, що не спить, а скоріше навпаки. Кліпнув повіками, але вона не зникла. Неприродно гарна русалка продовжувала старанно витирати скло і посміхатися. Він виявляється за брудним склом, а дівчина хвостом рятує його – витирає скло аби показати справжню реальність становища. Він ще раз кліпнув – безрезультатно. Русалка не зникала. З кожним помахом риб’ячого хвоста скельця його окулярів ставали дедалі чистішими. За мить зробилися чистими-чистими, прозорими-прозорими. Дівчина чмокнула його в скельця і нарешті зникла.
Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босі, брудні ноги. Згодом зрозумів, що вони його. Він чомусь не відчував рук. Вони оніміли і здавалося знаходилися десь далеко звідси… Солодкий сон не відпускав, знову кликав у свої липкі обійми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подіяло. Кволі, ще не зовсім свідомі, думки, наповнені нічними спогадами, дали відчути де він і хто він:
«Заснув у човні… Дивно, не перший раз рибалю вночі. Тверезий. Здається… Пам'ятаю. Тягнув сітку. Вона заплуталась в водоростях… Мабуть втомився. Не наснилося ж… А може я взагалі не спав? Все… Нічого не пам'ятаю. Хм… Ти глянь. Так і залишилася на тому місці…»
…Після непорозумінь з самим собою Чорт швидко, та не без зусиль, справлявся з нею.
Він говорив сам до себе. Чув свій голос. Ставив питання, відповідав:
– Ого! Там таки щось є. Нарешті пощастило.
Зовсім важко і цікаво, і страшно, і…
– Може щука або сом? Кілограмів… Ого!
Мимоволі Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвіст – зовсім втратив контроль. Такого з ним ще ніколи не було. Руки тремтіли, пальці стали дерев'яними і зовсім не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навіть заважали тягти сітку, чіплялися за неї, немов великі гачки…
Нарешті затягнув її у човен. Цікавість, підігріта адреналіном, змусила обережно розгорнути водорості… Серце закалатало