Спекотний літній день. Невблаганне сонце нмагається випалити на поверхні землі свій автограф. Повітря потроху перетворювалося на вакуум. Порятунок прийшов вчасно. Мов за чиєюсь командою, посеред ясного неба, зненацька виникли з десяток пухнастих хмар, що нагадували казкових велетнів, які відразу заходилися кидати пригоршнями воду на спрагле, розпечене місто.
На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.
Невеличкий балкончик під яким вона вчасно знайшла порятунок ледве міг прикрити її від зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетці довелося вмоститися на лева в чудернацькій позі. Ноги й руки обхопили гарячу кам’яну тварину, мов рятівну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очі своїм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу і гарячий лев, такого незвичайного контрасту годі й чекати.
Вона навіть трішки впріла від нагрітого каменю. Груди з краплинками поту, прикриті коротким топіком, неслухняно вислизали назовні через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткої кам’яної гриви і їй стало лоскотно. Від такої пози коротка спідничка підскочила вище стегон. Сороміцькі місця Секлетки від повного контакту з кам’яною шкірою відділяла лишень тонка смужка трусиків…
Як не дивно, але вона примудрилася задрімати під заспокійливий шум падаючої з неба вологи. Чи то вві сні, чи наяву, але незчулася, як кам’яний лев лизнув її обличчя своїм великим, теплим язиком. Вона чітко бачила, як відкрилася його паща…
Вродор навіть не сподівався, що останні хвилини перебування у кам’яній шкірі будуть напрочуд емоційно і… еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свідомо.
Разом з цим скінчилася й злива, так раптово, як і почалася. Зненацька Секлетка відчула, як сповзає з лева. Руки хапають повітря. Вона закриває очі і падає… Але, що це? Її хтось вправно підхопив на руки і ніжно поцілував. Знайомий голос, прошепотів на вушко:
– Назвемо новий вірш «Кам’яна шкіра». Дощ скінчився. Кав’ярня вже відчинена.
Лише тепер Секлетка відкрила очі. Кам’яний лев зник, ніби його ніколи й не було. Натомість Вродя несе її на руках до кав’ярні. Вона на ходу, сором’язливо, поправляє піддиркану спідничку.
– Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той лев – ти? – вона грайливо чмокнула його в щічку.
– Так, Секлетко, в це складно повірити, але…
– Жартуєш, левчику?
– Як би ж то… Тепер я твій. На все життя!
Тринадцята гора
– Тут і зараз. Нічого не питай, – впевнено сказав мольфар Тринда.
– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.
Петро Чорт – письменник початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ