– Вітаю! Я суддя, Надя Безнадійнаа. Шануймося.
Над ним, діловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свідчила зелена фарба, якою було повністю вкрите її струнке тіло й довге, зібране на маківці в хвіст, волосся.
«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», – Копицяя полегшено зітхнув. Він випростав тіло й приготувався до проголошення вироку.
Він представ перед нею в природному блідо-рожевому кольорі. Як і всі порушники закону він був позбавлений привілею фарбувати шкіру згідно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого підсудного, неприховано милуючись його вродою. Відразу було помітно, що він їй сподобався. Але між ними не може бути навіть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обміну інформацією. Ситуація вимагала інших взаємин… Опанувавши себе, Безнадійнаа виголосила чітким, приємним голосом:
– Враховуючи всі ваші заслуги, суд передбачає помірне покарання з подальшою реабілітацією. В разі позитивної динаміки – відновлення на посаді. У випадку форс мажорних обставин…, – вона зробила багатозначну паузу. – Вам надається право вибору. Ви понад усе бажали так званих насолод земного життя. Тобто, опісля покарання, маєте змогу прожити повноцінним життям землянина. Один, але завершений фізіологічний цикл. В разі обрання цього варіанту, ви назавжди втрачаєте право займати керівні посади і бути зарахованим до складу груп наглядачів. Коротше…
Вродор уважно слухав. Він не мав права перебивати монолог цієї представниці Феміди, навіть якщо б це тривало цілу вічність.
– За систематичні порушення першого закону сингулярної рівноваги, суд планети Фаетон виніс вердикт: зняти повноваження начальника зміни станції транзитних телепортацій з громадянина Вродора Копицяя та запровадити термін відбування покарання строком на одну добу в реальному плині часу. Локація відбування покарання: планета Земля, місто Львів. Місце відбування покарання: скульптурний барельєф на будинку номер 13, що по вулиці Зелена. Обмеження волі проходитиме в кам’яній шкірі лева. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Вродор ще деякий час відчував відлуння останньої фрази: «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає». Навіть втрачаючи відчуття зв’язку зі своїм світом, він не міг викинути з голови цей приємний і водночас безжальний жіночий голос.
Того дня Вродор Копицяя з командою охоронців транзитного порталу на Кафедральній площі, проводили планову заміну коду доступу. Коли він її побачив вперше, відбулося щось неймовірне. Її замріяні, підняті до неба очі. Вологі, пухкі губки шепотіли щойно народжений вірш про кохання… Вродор категорично відхиляв варіант структурних змін в своїй свідомості. Останнім часом йому зачастило відчувати подібний стан. Але він вдало долав ці навали.