«Більша частина скарбу тут».
На зворотному боці карти тим самим почерком були написані такі пояснення:
«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ-північ-сходу.
Острів Скелета схід-південь-схід і на схід.
Десять футів.
Злитки срібла в північній ямі. Знайдеш її, йдучи узліссям зі східного боку, за десять сажнів на південь від Чорної скелі, просто проти неї.
Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на північному кінці Північного мису, тримаючись на схід і на чверть румба до півночі.
Д. Ф.»
І все. Та хоч як це було коротко й незрозуміло для мене, але сквайра і доктора Лівсі записи ці захопили.
– Лівсі, – заявив сквайр, – вам треба негайно покинути вашу кляту лікарську практику. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні – та які там три тижні… за два тижні… за десять днів ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірніший екіпаж в Англії. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокінсе. Ви, Лівсі, – корабельний лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Редрета, Джойса і Хантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця. Відшукати там скарб буде зовсім не важко. І в нас стане стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…
– Трілоні, – відповів лікар, – я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва виправдаємо ваше довір’я. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.
– Хто це? – вигукнув сквайр. – Назвіть мені цього негідника, сер!
– Це ви, – відповів лікар. – Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тільки ми знаємо про ці папери. Розбійники, які вчинили напад на корчму цієї ночі, хоробрі, відчайдушні шибайголови, а решта, що лишалася на борту того вітрильника, – ще більші, насмілюся сказати. За всяку ціну вони намагатимуться здобути ці гроші. Жоден із нас не повинен ходити поодинці, поки ми не вийдемо в море. Я і Джім лишимося тут до від’їзду. Ви беріть з собою Джойса і Хантера і їдьте до Бристоля. І жоден із нас не повинен нікому казати ні слова про нашу знахідку.
– Лівсі, – відповів сквайр, – ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.
Part two
The Sea-cook
Частина друга
Корабельний кок
7
I Go to Bristol
It was longer than the squire imagined ere we were ready for the sea, and none of our first plans – not even Dr. Livesey’s, of keeping me beside him – could be carried out as we intended. The doctor had to go to London for a physician to take charge of his practice; the squire was hard at work at Bristol; and I lived on at the hall under the charge of old Redruth, the gamekeeper, almost a prisoner, but full of sea-dreams and the most charming anticipations of strange islands and adventures. I brooded by the hour together over the map, all the details of which I well remembered. Sitting by the fire in the housekeeper’s room, I approached that island in my fancy from every possible direction. I explored every acre of its surface; I climbed a thousand times to that tall hill they call the Spy-glass, and from the top enjoyed the most wonderful and changing prospects. Sometimes the isle was thick with savages, with whom we fought, sometimes full of dangerous animals that hunted us, but in all my fancies nothing occurred to me so strange and tragic as our actual adventures.
So the weeks passed on, till one fine day there came a letter addressed to Dr. Livesey, with this addition, «To be opened, in the case of his absence, by Tom Redruth or young Hawkins». Obeying this order, we found, or rather I found – for the gamekeeper was a poor hand at reading anything but print – the following important news:
«Old Anchor Inn, Bristol, March 1, 17
Dear Livesey – As I do not know whether you are at the hall or still in London, I send this in double to both places.
The ship is bought and fitted. She lies at anchor, ready for sea. You never imagined a sweeter schooner – a child might sail her – two hundred tons; name, „Нispaniola“.
I got her through my old friend, Blandly, who has proved himself throughout the most surprising trump. The admirable fellow literally slaved in my interest, and so, I