– Далі маємо другу «Діану», що написав Саламантинець,[79] – провадив цирульник, – і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.[80]
– Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме, – вирішив парох, – а ту «Діану», що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.
– А ось, – сказав цирульник, розгортаючи наступний том, – «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Антоніо де Лофрасо.[81]
– Присягаю саном своїм, – промовив парох, – відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги: по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.
Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цирульник тим часом виголошував:
– Далі йдуть «Іберійський пастух»,[82] «Енареські німфи»[83] та «Ліки на ревнощі».
– Що ж нам із ними робити? – спитав парох. – Передамо їх у руки світської влади, сиріч ключниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.
– А ось іще «Пастух Філіди».[84]
– То не пастух, – зауважив священик, – а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.
– Оцей грубенький том, – вів далі цирульник, – має назву «Скарбона розмаїтих поезій».[85]
– Якби їх не було стільки багато, – сказав парох, – то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її – мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.
– А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада, – оголосив цирульник.
– І сієї книги автор, – промовив парох, – належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?
– «Ґалатея» Мігеля де Сервантеса,[86] – одказав цирульник.
– Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі: вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє,