– У мене він є по-італійськи, – сказав цирульник, – та я його не втну.
– То навіть краще, – одказав парох, – ми могли б те й пану капітанові пробачити,[73] аби він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастильський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки «Бернардові дель Карпіо»,[74] що, певно, десь тут гуляє, та ще «Ронсевалю»[75] жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.
Цирульник з тим усім погодився – певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив «Пальмеріна Оливського» та «Пальмеріна Англійського», що стояв тут же поруч.
Побачивши парох сі книги, сказав:
– Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександр Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також «Амадіс Гальський» не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине – нема чого далі перебирати й перевіряти.
– Не зовсім так, пане куме, – заперечив цирульник, – бачите, зараз у мене в руках славнозвісний «Дон Бельяніс».
– Сьому, – одрік парох, – за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави й іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.
– Оце добре, – сказав цирульник.
Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів ключниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А ключниця до того торгу й пішки – книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та