– Прошу вас, – каже, – панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо зі світу згладити.
Посміявшися трохи з простосердої ключниці, священик сказав цирульникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення.
– Е, ні, – обізвалася небога, – не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір’я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов.
Те саме казала й ключниця – так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги «Амадіса Гальського». Парох промовив:
– Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга – перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.
– Ні-бо, добродію, – заперечив цирульник, – я чув дещо інше: кажуть, що ся книга краща над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.
– Правда ваша, – погодився парох, – візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч?
– То, – оголосив цирульник, – «Подвиги Еспландіана», правного сина Амадіса Гальського.[66]
– Є такий закон, – зауважив парох, – що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо.
Ключниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.
– Нуте, що там далі? – спитав парох.
– Далі йде «Амадіс Грецький», – одказав цирульник, – та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.
– То нехай же всі летять у двір, – постановив парох. – Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його еклогами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.
– І я так гадаю, – сказав цирульник.
– І я, – мовила небога.
– А коли так, – сказала ключниця, – то в двір їх усіх!
Узявши цілу купу книг,