У відповідь полетіла керамічна статуетка – і мимо, розкололася на шматки.
– Ти усі меблі переб’єш, – знову посміхнувся Ікол. – Що залишиш корпорації на спомин про себе?
– Не збираюся нічого залишати! Я візьму від неї усе, що зможу і більше, ніж зможу.
Ікол посміхнувся.
– Хай буде так. Візьмеш більше, ніж зможеш унести. Навіть своє минуле.
Нарешті він взувся, накинув пальто і, не кажучи ані слова, вийшов.
Подушка вдарилася о зачинені двері.
Ґейдвіг була вимушена ставити усе на місце та прибирати уламки.
Потім – душ, сніданок, нотатник, відкриття крамниці, майстерня і жодного клієнта протягом дня.
Наступний день минув так само.
На третій день прийшов Ікол, поклав на прилавок картку і залишив Ґейдвіг саму.
Усе повторювалося як одноманітний сон, який не припускав змін.
День дев’ятий Ґейдвіг зустріла на кухні за столом і розкритим нотатником. Була шоста ранку, коли її немилосердно почав катувати звичайний будильник. Усі нейрони її мозку відгукнулися несамовитим ґвалтом, який не можливо було вимкнути ніякою кнопкою. Вони хотіли пошматувати, підірвати її голову. Заспокійливі та знеболювальні не допомагали, клітини мозку вигукували слова тієї страхітливої лічилки, особливо виділяючи останній рядок, про який Ґейдвіг зовсім забула:
Мері тане, як струмок сплива.
Летті вийшла – струм спалив до тла.
Августу з млину камінь розмолов,
А ким ти є, щоб надати кров?
– Досить! ПРИ-ПИ-НІТЬ! ЗАМОВКНИИИИТЬ!!!!!! – кричала Ґейдвіг на усю кухню. Але мозок продовжував тортури. Їй здавалося, що це вигукують не ляльки, а хтось інший, і не багато, а чотири голоси, серед яких – її власний, що декламує останній рядок цієї маячні.
– …а ким ти є, щоб надати кров? – лунало у її свідомості по наростаючий і не давало болю припинитися.
Усе скінчилося так саме раптово, як і почалося. Ґейдвіг важко дихала, її чоло було у холодному поті. Вона чомусь лежала на столі, її руки були у темно-червоній рідині, майже схожу на кров. ЇЇ руки та ноги все ще било, немов від електричного струму. Чому – не пам’ятала. Слабкість минулася швидко. Ґейдвіг спустилася зі столу, встала на ноги, та кинулася до мийки змивати рідину. Вода зробила свою справу. Далі Ґейдвіг губкою протерла стіл та полегшено зітхнула. Усе минулося. Нотатник не було пошкоджено. Але у голові нічого не залишилося.
Вона ледве заварила чаю та зробила сандвіч до нього. Їсти після такої події не хотілося. У животі було важко. Їжа підступала до горла, не бажаючи перетравлюватися, випитий чай плескався у шлунку і загрожував пропекти його стінки наскрізь. Почуття були загострено до болю, що зводив з розуму, змушував Ґейдвіг балансувати між свідомістю та божевіллям. Невдалий рух – і чашка з залишками чаю впала на підлогу та напій розтікся, формуючи