Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.
– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.
Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…
Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…
Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.
У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…
І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.
Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.
– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?
– Навіщо? – запитала вона після паузи.
– Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…
Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:
– А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?
Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…
Слідчий насупив брови:
– Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?
Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…
– Пані Хміль, ви згадали?
– У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?
– Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…
– Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…
Слідчий кисло скривився:
– Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?
– А в чому річ? – тупо повторила Ірена.
Слідчий зітхнув:
– Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.
– А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.
Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, –