Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…
Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…
Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…
Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…
До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?
Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…
Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.
– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?
Хлопець кивнув.
– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…
Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.
– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?
Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.
Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…
– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?
Валько кивнув.
– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?
Валько соромливо всміхнувся.
– Ти?
Кивок.
– А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?
Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.
«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»
Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.
– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…
Валько кивнув, не підводячи очей.
– Ну, біжи…
Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у