бо ж попри всі полиски семимільйонних діамантів на грудях графиня стоїть набагато нижче спадкоємиці трону. Але Дюбаррі підпирає реальна влада, вона цупко тримає короля в руках. Уже скотившись на найнижчі щаблі морального падіння, цілком збайдужівши до держави, родини, підданих і світу, бундючний цинік – après moi le déluge
[26], – Людовік XV прагне лише спокою й утіх. Занедбавши все, він анітрохи не журиться звичайністю на своєму дворі, добре знаючи, що мусив би тоді починати з себе. Він уже й так довго правив, у ці останні роки він хоче жити, жити тільки для себе, а по ньому все довколишнє нехай хоч западеться. І як же збаламутив його спокій цей раптовий і прикрий спалах жіночої війни! Дотримуючись епікурейських засад, він волів би нікуди не втручатись. Та Дюбаррі щодня йому туркає, що не дасть себе так ганьбити отій недорослій штучці, не дасть глузувати з себе перед цілим двором, що він мусить оборонити її, підняти її честь, а заразом і власну. Зрештою королю набридли ці крики і плачі, він викликає пані де Ноай, старшу фрейліну Марії Антуанетти, щоб таки дізнатися, звідки той вітер віє. Спершу він тільки вихваляє і славить онукову дружину. Але мало-помалу вплітає всілякі зауваження: на його думку, дофіна дозволяє собі трохи вільно розводитись про те, що бачить, і годилося б звернути на це її увагу, бо у вузькому родинному колі така поведінка може мати вкрай прикрі наслідки. Цю засторогу фрейліна враз переказала (чого й сподівалися від неї) Марії Антуанетті, та розповіла тітонькам і Вермонові, він, зрештою, австрійському послові Мерсі, а той, звичайно, на смерть перелякавшись, – що ж буде з альянсом! – мерщій відсилає посланця до Відня, написавши про все імператриці.
Ну й прикра ситуація для побожної, надміру правовірної Марії Терезії! У Відні її славетний комітет звичайності таких-от дам безжально шмагає батогами й запроторює до виправних закладів – і невже вона звелить своїй дочці виявляти люб’язність тій особі? З другого боку, хіба ж можна їй ставати проти короля? У змученій материній душі затято засперечалися сувора католичка й політик. Зрештою давня і вправна дипломатка ухилилась від рішення, зіпхнувши всю справу на державну канцелярію. Доньці сама нічого не пише, а своєму міністрові Кауніцу звеліла скласти рескрипт для Мерсі, доручивши тому залагодити цей політичний вибрик Марії Антуанетти. Отак вона зберегла доброзвичайність і все ж сказала дитині, як слід поводитись, адже Кауніц розтлумачує: «Бути нелюб’язним із тими, кого король наблизив до себе, значить зневажати його самого; якщо король уважає когось гідним своєї довіри, то нікому не дозволено гадати, є в цьому слушність чи ні, всі мають бути такої ж думки; вже самий монарший вибір слід шанувати без усяких заперечень».
Сказано ясно і навіть занадто ясно. Але ж Марію Антуанетту, мов чортиці, під’юджують тітоньки. Коли їй прочитали листа, вона своїм звичаєм спокійно й недбало проказала «так, так, гаразд», а собі гадає, що нехай старе луб’я Кауніц базікає про все, що заманеться, а в її приватні справи нема чого втручатися
