На цю незаконну альковну владарку ллється щедре проміння королівської ласки, всі лестощі й шана в’ються біля зухвалої коханки, що приндиться у Версалі так, що й королева не здужала б. Десь позаду в далеких кімнатах озлоблені королеві доньки стогнуть і нарікають на зухвалу хвойду, що зганьбила ввесь двір, поглумилася з тата, ослабила уряд, унеможливила будь-яке християнське родинне життя. Всією ненавистю своєї вимушеної чесноти – цим єдиним своїм достатком, бо ж нема в них чарівності, розуму й гідності, – три доньки ненавидять вавилонську блудницю, котрій тут замість їхньої матері догоджають, мов королеві, і зранку до вечора в них одне лиш на думці: як би поглузувати з неї, чим би зневажити і зашкодити.
Аж ось, на щастя, прибилася до двору з чужини мала ерцгерцогиня, Марія Антуанетта; їй, щоправда, тільки п’ятнадцять років, але завдяки своїй визначеній ролі майбутньої королеви вона віднині по праву стає першою дамою двору. З першої ж миті троє старих панн утішено заходилися нацьковувати нерозважне й невинне дівча, втягувати у війну з Дюбаррі. Поки вони підпиратимуть із пітьми, воно йтиме попереду й допоможе їм забити нечисту твар. Отож ніби й ніжно вони залучають недорослу принцесу до своєї спілки. Ні про що й не здогадавшись, Марія Антуанетта вже через кілька тижнів опинилась у вирі лютої боротьби.
Щойно прибувши, Марія Антуанетта не знала ні про існування, ні про незвичайне становище якоїсь там пані Дюбаррі: при дворі Марії Терезії панували суворі звичаї, про коханок і не чув ніхто. Лиш на першій вечері серед інших придворних дам вона бачить обвішану прикрасами повногруду пані в яскравому й пишному уборі, яка з цікавістю роздивляється її і яку називають «графинею» – графинею Дюбаррі. Але, плекаючи свої заміри, тітоньки відразу ж любесенько напосілись на недосвідчене дівча, все йому докладно з’ясували, – і за кілька тижнів Марія Антуанетта вже пише своїй матері про «sotte et impertinente créature»[24]. Голосно й ні над чим не замислюючись, вона розносить лихі й глузливі зауваження, вкладені в її жебонливі вуста любими тітоньками, і знуджений, завжди пожадливий до подібних сенсацій двір раптом здобув собі неабияку розвагу; Марія Антуанетта вбила собі в голову чи, радше, тітоньки вбили їй у голову, що їй треба якнайдошкульніше обскубати цю зухвалу приблуду, що, мов павич, розпускає пера на королівському дворі. По залізним законам Версальського етикету жодна нижча рангом дама не могла заговорити до вищої рангом, а мусила шанобливо чекати, аж поки до неї звернуться. Й певне, коли нема королеви, то найвище стоїть дофіна – й вона вволю користається цим правом. Холодно, глузливо й зачіпливо вона змушує цю графиню Дюбаррі все чекати й чекати на розмову, і та тижнями й місяцями зголодніло прагне однісінького слова. Це притьмом помітили донощики й лакузи, поєдинок їм став за диявольську розвагу, цілий двір утішено грівся коло вогню, дбайливо