– Ти не втомишся, якщо сходами довго підійматимемося?
Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сірі, однакові, з нескінченними майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самісінького неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то ззовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало подих. Бо сходи ті були без поручнів…
Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав краєвид. З одного боку височіли зубчасті скелі, з другого – ліс без кінця-краю, оддалік – місто під червоними дахами з флюгерами і вузькими вулицями, а за містом – знову ліс. А он там – море, а на морі – кольорові вітрила й далекий острів на обрії…
– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!
Від захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лікоть і дбайливо відсунув від краю сходів.
– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.
Услід за ним я ввійшла до напівкруглої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.
За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завіса. Я роззирнулася.
Кругла кімната. Письмовий стіл (не такий, звичайно, як у нашої завучки), а королівський, дубовий. Різьблений трон (точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший). І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін – мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з якоїсь гидкої, напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. (Я вирішила на неї не дивитися).
Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце заглядає відразу в три вікна, по високій стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі – пісок… Товстелезний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по піску до свого трону – залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті ж ніякого!), наче минули роки й роки, століття…
Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.
– Тобі тут подобається?
– Так, – сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: – …ваша величносте…
Він сидів переді мною за письмовим столом – так, як я його зустріла на лавці у дворі: куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, – скелі, ліс, вітрила…
– Так от. Це не Королівство.
От тобі й маєш!
Мені здалося, що він утнув дурницю. Якусь образливу, сміховинну дурницю. (Якби він був учителем, я б огризнулася…)
А так мені тільки й залишилося, що розгублено запитати:
– А що?
Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу – пилюка здійнялась стовпом, закрутилася в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на піску.
– Королівство, Ліно… Це – я, мій син-принц, шість його наречених. А ще Комендант (ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс), канцлер. Окрім них – приблизно сотня людей – слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство.