– За воду я також заплачу.
Не підводячи голови, Браун сказав:
– Вода – це дар від Господа, думаю, ти це знаєш. Боби приносить Татусь Док.
Стрілець розсміявся і всівся, спершись спиною на грубу стінку, склав руки й заплющив очі. Невдовзі ніздрі йому почав лоскотати запах смаженої кукурудзи. Пролунав звук, наче пересипають камінці: це Браун висипав у казанок сухі боби із паперового пакетика. Стук-стук-стук час від часу – невгамовний Золтан мірить кроками дах. Стрілець почувався виснаженим. Відколи він залишив позаду останнє на своєму шляху містечко Талл і весь той жах, що там стався, і потрапив сюди, він перебував у дорозі по шістнадцять, а часом навіть вісімнадцять годин на добу. І останні дванадцять днів ішов пішки, бо мул уже майже видихався й залишався живим тільки тому, що звик. Колись стрілець знав хлопця на ймення Шимі, у якого був мул. Шимі вже немає, нікого немає, залишилися тільки двоє: він і чоловік у чорному. До нього доходили чутки про інші землі, що лежать за межами цього краю, землі, що потопають у зелені Серединного Світу, але в це важко вірилося. У цій пустелі зелень здавалася дитячою вигадкою.
Стук-стук-стук.
Два тижні, сказав Браун, або навіть усі шість. Не має значення. У Таллі були календарі, й там пам’ятали чоловіка в чорному, бо, проходячи через містечко, він зцілив одного старого. Звичайного собі старого, що помер від зілля. Старого тридцяти п’яти років від народження. І якщо Браун не помилявся, відтоді стрілець значно скоротив відстань, що розділяла їх із чоловіком у чорному. Але далі була пустеля. І пустеля могла перетворитися на пекло.
Стук-стук-стук…
Позич мені крила, пташко. Я випростаю їх, і мене підхопить потік вітру.
Він спав.
ІІІ
Браун розбудив його за годину. Вже стемніло. Єдиним джерелом світла був тьмяний блиск темно-червоних жаринок, згорнутих у купку.
– Твій мул здох, – сказав Браун. – Співчуваю. Обід готовий.
– Як?
Браун здвигнув плечима.
– Спікся й зварився, як іще? Харчами перебираєш?
– Ні, я про мула.
– Просто відкинув копита. Схоже, то був старий мул. – І з нотками вибачення: – Золтан виклював очі.
– Ох. – Цього можна було чекати. – Та нічого.
Коли вони сіли до ковдри, що слугувала столом, Браун здивував його вкотре, промовивши коротку молитву: попросив дощу, здоров’я і духовного зростання.
– Ти віриш у загробне життя? – спитав стрілець, коли Браун клав йому на тарілку три качани гарячої кукурудзи.
Браун кивнув.
– По-моєму, це якраз воно.
IV
Боби були, як кулі, кукурудзу не вгризти. Надворі, гуляючи навколо піддашка, що був на рівні землі, зітхав