Хай там як, я не хочу цензурувати чи істотно змінювати хід сюжету цієї книги. Попри всі вади, у ньому є якийсь особливий шарм (так мені здається). Змінити його надто глобально означало б відцуратися од людини, яка першою писала про стрільця наприкінці весни та на початку літа 1970-го року, а цього я робити не хотів.
Що мені насправді хотілося зробити (по можливості, перед тим як вийдуть останні томи серії), так це запропонувати новачкам оповіді про Вежу, а разом з ними – і давнім читачам, які схотіли б освіжити спогади, – зрозуміліший початок і зробити так, щоб знайомство зі світом Роланда відбулося трохи легше. А ще я хотів, щоб у них була книга, у якій майбутні події передвіщаються краще. Сподіваюся, мені це вдалося. І якщо ви один із тих, хто ще ніколи не відвідував магічного світу, через який пересуваються Роланд та його друзі, маю надію, що ви дістанете насолоду від див, на котрі там натрапите. Найбільше мені хотілося розповісти казку про дива. І якщо вас бодай трохи зачарує аура Темної вежі, я вважатиму свою працю, яка почалася в 1970-му й закінчилася переважно в 2003-му, завершеною. Проте саме Роланд першим укаже на те, що такий проміжок часу насправді важить дуже мало. І взагалі, коли хтось вирушає на пошуки Темної вежі, час втрачає будь-який сенс.
6 лютого 2003 року
Стрілець
Камінь, листок, незнайдені двері; про камінь, про листок, про двері. І про всі забуті обличчя.
Оголені й самотні приходимо ми у вигнання. У темному лоні нашої матері не знаємо ми її обличчя; з-за ґрат її плоті виходимо ми у невиразну глуху в’язницю світу. Хто з нас знав свого брата? Хто з нас зазирав у серце батькові? Хто з нас не ув’язнений навіки? Хто з нас не лишається навіки чужим і самотнім?
…О втрачений і вітром оплаканий привиде, повернися, повернися.
Розділ І
Стрілець
I
Пустелею тікав чоловік у чорному – його переслідував стрілець.
Безмежна пустеля – апофеоз усіх пустель, – здавалось, існувала під небесним склепінням вічно й простиралася в усі боки до самого горизонту. Вона була сліпучо-білою, безводною й без будь-яких характерних особливостей ландшафту, за винятком розпливчастих, ледь помітних обрисів гір, що бовваніли на горизонті, та чортового зілля, яке спричиняє солодкі сновидіння, кошмари та смерть. Вряди-годи траплявся надгробний камінь, що слугував дороговказом, бо занесена піском стежка, яка перетинала тверду кірку солончаку, колись була трактом для диліжансів та возів. Відтоді світ зрушив із місця. Спорожнів.
На якусь коротку мить стрілець відчув запаморочення, ніби втратив