У цій книжці, Шановний Читачу, ти знайдеш відповіді на поставлені запитання та отримаєш поживу для роздумів: що ж таки змінилося в царині приватного та інтимного життя українки за понад сто років?
Передмова
У січні 2013 року побачив світ перший наклад моєї книжки «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», який через декілька місяців розійшовся, після чого був надрукований другий, а в 2014 році – третій. Книжка неодноразово була названа етнографічним бестселером року[1].
Я мала багато презентацій, відкритих лекцій, зустрічей із читачами; давала інтерв’ю у пресі, на радіо, телебаченні. Нові знайомства та спілкування дали тверде переконання в тому, що серед українців існує неабиякий інтерес до нашої культури, звичаїв, традицій, обрядів нашого давнього та славного народу. Це не може не радувати.
Натомість, мушу визнати, професійні етнологи не зовсім встигають за запитами українців: фахові наукові праці якщо й видаються, то мізерними тиражами, тож за коло вузькоспеціалізованих фахівців майже не виходять. Утворюється вакуум, який заповнює сумнівна, псевдонаукова література. До того ж, на превеликий жаль, етнографи не публічні люди й досить рідко «виходять в народ» з лекційною та просвітницькою діяльністю, що, на моє глибоке переконання, теж суттєво гальмує популяризацію духовної культури серед широкого загалу українців.
Я намагалася зробити цю книжку не тільки цікавою змістовно, а й максимально ілюстративною, аби читач мав змогу наблизитися до описаної у виданні епохи, відчути красу та велич жінок того часу. Текст рясно проілюстрований світлинами та поштовими листівками середини ХІХ – початку ХХ століть.
Моя увага в цій книзі, насамперед, сфокусована на тому, як природні фізіологічні особливості жіночого організму впливали на повсякденне, обрядове, ритуальне життя жінки ХІХ – початку ХХ століть. Як жінка традиційного суспільства ставала заручницею свого тіла і з якими безпідставними міфами, утисками, стереотипами їй доводилося жити.
Проте в цій роботі я не розглядаю весь комплекс тілесності: символіку та міфологію окремих частин тіла, його реакції (чихання, потягування, гикавка), стандарти традиційних уявлень про красу тощо, залишаючи цей важливий напрям на подальше доопрацювання.
Структура пропонованої роботи відповідна до періодів людського життя: від дорослішання до старості, від розквіту до згасання. Основний акцент зроблено на ключових аспектах природної жіночої фізіології або їх «конструюванні» за допомогою обрядових ритуалів. У монографії розглядаються основні етапи еволюції жіночого тіла: початок місячних (перетворення дівчинки на дівчину), статеве дозрівання і перший статевий акт; статеве життя та зачаття дитини; вагітність і пологи; вживання контрацептивів і здійснення абортів (як девіантна поведінка, протилежна «правильній» стратегії материнства); «жіночі» хвороби і клімактеричний період; завершення репродуктивного періоду розвитку жіночого організму.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють класичний для етнографії період: ХІХ – початок ХХ століть, тобто останній період побутування традиційної, аграрної культури в доіндустріальну епоху.
Територіальні межі – Україна. Щоправда, в зазначений час українські етнічні землі були у складі різних держав: Галичина, Буковина і Закарпаття в ХІХ столітті перебували у складі Австрії та Австро-Угорської імперії. Правобережна Україна і Волинь (або як його ще називали, Південно-Західний край) після переділу Польщі відійшли до Російської імперії. Лівобережна Україна (Малоросія) перебувала у складі Російської імперії з XVII–XVIII століття.
З огляду на це, певні традиції були характерними лише для окремих територій (наприклад, обряд комори, традиція спільного спання молоді на вечорницях тощо), тому періодично наша увага зосереджуватиметься на тому чи іншому конкретному регіоні, що буде зазначено у відповідному розділі разом із окресленням географічних меж побутування того чи іншого явища.
Специфіка монографії полягає в об’ємному цитуванні першоджерел (докладний огляд джерельної бази цього дослідження див. нижче). Такий підхід є свідомим, більше того – навмисним. Обґрунтую його детальніше.
Чи не найперше цю методику запропонувала професор Марина Гримич. Вона застосувала такий підхід у своїй монографії про звичаєве право, пояснюючи це прагненням більшої об’єктивності та реалістичнішого висвітлення теми, слушно зауваживши, що першоджерела «не терплять переказу і довільних інтерпретацій». Саме така