Білі зуби. Зеді Сміт

парканом довкола. Віллесден не був аж таким мальовничим, як район Королівського парку, але тут було гарно. Нічого заперечити. Зовсім не схоже на Вайтчепел, де після промови першого-ліпшого божевільного неофашиста доводилося ховатися в підвалі, доки скінгеди розбивали їм вікна своїми кованими сталлю черевиками. Цілі потоки дешевої та безглуздої тупості. А тепер вона вагітна, їй потрібно трохи миру і спокою. Хоча й тут було чимось подібно: от чого вони всі так дивно витріщаються на неї, малу жінку-індуску, котра крокує вздовж траси у довгому макінтоші, а її пишне волосся розвівається у всі боки, як саме бажає? «Кебаби Маліка», «У містераЧонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича», – читала вона нові для неї вивіски, доки проходила повз них. Схоплювала все одразу. Вже бачила, як воно тут є насправді. «Ліберальний район? А дзуськи!»

      Ніхто не є більш ліберальним нині, ніж будь-хто інший. Просто тут, у Віллесдені, не було якихось одних, які б почувалися достатньо сильними, щоби нападати на якихось інших і заганяти їх у підвали, доки розлітаються вщент їхні вікна.

      – Сенс виживання у самому виживанні, – сказала Алсана вголос (вона зверталася до своєї дитини – поклала собі передавати їй хоча б одну мудру думку щодня) і зайшла до салону «Дикі капці», сповістивши дзвіночком про свій прихід. Тут працювала її племінниця Ніна. Старомодна швацька майстерня. Ніна прибивала шпильки до жіночих туфель.

      – Алсано, ти виглядаєш, як чорті-шо! – вигукнула Ніна по-бенгальськи. – Шо за жахливий плащ?

      – Не твоя справа, що це, – відповіла Алсана по-англійськи, – я прийшла, щоб забрати черевики свого чоловіка, а не щоби базікати зі своєю племінницею-соромітницею.

      Ніна вже до такого звикла і знала, що з приїздом Алсани у Віллесден нападок тільки побільшає. Раніше речення були довшими, наприклад, Ти нічо’ не здобула, лиш сором… або Моя безсоромна племіннице… Проте зараз у Алсани вже не було ні бажання, ні сил щоразу намагатися викликати шок такими фразами, а тому вона завжди говорила своє «племінниця-соромітниця», використовуючи як загальну мораль до всього, що могло бути сказано і відчуто.

      – Бачиш ці підошви? – запитала Ніна, відкидаючи з очей пасмо пофарбованого набіло волосся й подаючи Алсані з полиці Самадові черевики разом з невеликим блакитним талончиком. – Вони настільки стерті, тітонько Алсі, що мені довелося реконструювати їх від основи. Від самої основи! Шо він в них робив? Бігав марафон?

      – Він працює, – скупо кинула Алсана. – І ще молиться, – додала вона, бо любила виказувати людям свою поважність та й, врешті, була насправді вельми традиційною та релігійною й не потребувала, власне, нічого, окрім дрібки віри. – І не називай мене тітонькою, бо я лише на два роки старша за тебе, – Алсана кинула черевики в пластиковий пакет і наготувалася йти.

      – А я думала, люди моляться на колінах, – відповіла Ніна з легким смішком.

      – Та по-різному, – кинула Алсана, вже виходячи за двері, від чого знову дзеленькнув дзвінок, – моляться, коли сплять,