Путь ласка, мулодого баранця і троха рижу.
Жаріну куріпку с картошкаю, пасіба.
І так від шостої вечора до третьої ранку, а далі увесь день ходити сонним, аж поки сонячного світла стане менше, ніж пристойної решти на чай. «Тому що який сенс, – думав Самад, забираючи рахунок і гроші плюс п’ятнадцятипенсову подачку, – який сенс давати на чай людині таку ж суму, яку зазвичай кидають у фонтан, щоби загадати бажання?» Проте ще навіть до того, як неприпустима думка приховати ті кілька монет під серветкою могла з’явитися у Самадовій голові, Мухул – Ардашір Мухул, котрий керував рестораном і жилавий тулуб котрого сновигав туди-сюди залою, одним оком посилаючи улесливі вітання клієнтам, а другим наглядаючи за працівниками, – Мухул уже запопав його.
– Сааамааадее, – він завжди говорив єлейно і масно, – ти вже поцілував якусь задницю нині, братіку?
Самад і Ардашір були далекими родичами, хоча Самад і був старшим на шість років. З якою радістю (чисте благоденствіє!) Ардашір у січні минулого року відкрив листа від свого старшого, розумнішого, привабливішого зовні кількаюрідного брата, котрому не вдалося знайти роботу в Британії, а тому чи не міг би він…
– П’ятнадцять пенсів, брате, – сказав Самад, розкриваючи долоню.
– Нічого, мало-помаленьку і збереться жменька, – відказав Ардашір, складаючи свої риб’ячі губи в натягнуту мертвотну посмішку, – кидай їх у пісяльний горщик.
Пісяльним горщиком називали невелику риночку, примощену біля службових туалетів, у яку скидалися всі чайові, аж поки їх не ділили між усіма вже перед ранком. Для молодих м’язистих, привабливих кельнерів, як-от Шіва, це було значною несправедливістю. Шіва був єдиним хінді серед усього персоналу, проте йому прощали відмінності в релігійних поглядах через його винятковий дар офіціанта. За вечір Шіва міг заробити на чайових не менш як чотири фунти, особливо якщо в куточку сиділа заплакана, щойно розлучена британка, на котрій він міг випробовувати силу плавних ударів своїх довгих вій. Йому так само вдавалося виманювати гроші з продюсерів та режисерів у сорочках-поло (ресторан розташовувався в самому центрі лондонського театрального світу, а то були все ще часи Верховного Суду, симпатичних хлопчиків та побутових п’єс), котрі робили Шіві компліменти і, спостерігаючи, як хлопець вправно й провокативно рухає задом, простуючи до бару і назад, клялися, що він міг би отримати будь-яку роль, яку б захотів, якби хтось адаптував