Українські жінки у горнилі модернізації. Оксана Кісь

ярмарки на дівчат, що був поширений на бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпаття. Етнограф Зенон Кузеля (1882–1952) так описував цей звичай: «На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм <…> Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову <…> В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм <…> Парубки приходять нераз навіть дуже здалека».

      При створенні сім’ї українці вбачали у дівчині пасивну сторону, яка звично перебуває в ситуації очікування сватів з боку парубка. Дівчину віддавали заміж або брали за жінку, вона чекала приходу та приймала сватів, її доля значною мірою залежала від волі батьків та ініціативи парубка. Однак використання дієслів типу одружитися, побратися, пошлюбити і щодо дівчини, і щодо парубка на означення факту укладення шлюбу містить відтінок партнерства, гендерної симетрії у ситуації одруження.

      Чи можлива була дівоча ініціатива щодо одруження? Історичні та етнографічні джерела свідчать, що в середовищі селян-козаків наприкінці XVI – на початку XVII ст. побутував звичай, який надавав дівчині можливість самій свататися до обранця: вона приходила в його дім і залишалася там, наполягаючи на одруженні, аж до отримання згоди на це самого парубка та його батьків. Відголоски такого звичаю є в народних піснях:

      Ой прийшла Маруся, стала біля ліжка:

      – Прийміть мене, мамо, я ваша невістка <…>

      – Ой прийшла Маруся, стала коло столу:

      – Прийміть мане, мамо, я люблю Миколу.

      – Ой прийшла Маруся, стала у куточку:

      – Прийміть мене, мамо, за ріднюю дочку.

(Поділля)

      Утім, дослідники сходяться на думці, що такий сценарій був украй нетиповим: вірогідно, до такого незвичного способу одруження могли вдаватися збезчещені дівчата, вимагаючи в родини свого парубка легітимізації їх фактичних стосунків.

      Ініціатива щодо одруження могла належати дівчині й за інших особливих обставин. Йдеться про напівлегендарну норму звичаєвого права, яка дозволяла звільнити злочинця від страти, коли якась дівчина висловить бажання негайно взяти з ним шлюб. Легенди з таким сюжетом були поширені на Придніпров’ї та в Галичині, а на Волині чинність цього звичаю ще в першій половині XVIII ст. доведена документально. Водночас цілком слушне застереження знаного етнографа Володимира Гнатюка (1871–1926) про те, що «за злодія чи розбійника ледве злакомило би ся багато порядних дівчат виходити замуж і ще таким незвичайним способом». Отже, згадані можливості вияву шлюбної ініціативи з боку дівчини стосувались насамперед надзвичайних обставин, і їх треба розглядати радше