Українські жінки у горнилі модернізації. Оксана Кісь

(зазвичай сестри василіянки) і навіть з появою світських навчальних інституцій релігійний ухил жіночої освіти був пріоритетним. Такий стан речей на зламі ХІХ – ХХ ст. дедалі частіше зазнавав критики, головним чином з боку молоді. У дискусіях на тему коедукації (спільного навчання хлопців і дівчат) та секуляризації освіти для жінок не обходилося без політики. Недостатня освіченість українок, на думку критиків, сприяла тому, що значна частина представників української інтелігенції обирали собі за дружин польок, котрі на тлі схоластичного «чернечого» виховання українок виглядали більш ерудованими і загалом цікавішими. Відтак змішані українсько-польські сім’ї, які утворювалися в результаті таких шлюбів, з огляду на дедалі глибшу політичну кризу у стосунках між поляками і українцями на початку ХХ ст., могли мати дуже негативні наслідки для української справи в Галичині. Бо діти, народжені у таких шлюбах, за побоюванням критиків, у майбутньому матимуть проблеми з визначенням власної національної ідентичності, а тому не зможуть бути ефективними борцями за українські права. Таким чином, з огляду на національно-політичну доцільність, добра освіта для жінок з української інтелігенції була обґрунтована, серед іншого, і необхідністю їх конкурентоспроможності у «боротьбі» за чоловічі серця.

      Журнал «Мета: орган українських поступових жінок», 1908 р.

      Відділ україніки ЛННБ ім. В. Стефаника

      Активне обговорення у пресі недоліків українських жінок, а також постійні порівняння їх із польками спричинилися до формування своєрідного суспільного жіночого ідеалу – національно свідомої українки. Такий образ «патріотичної жінки» схематично поєднував високоморальну матір-дружину-господиню та в міру освічену й емансиповану (хоч і винятково через національний вибір) громадську діячку. З огляду на такі прагнення спектр очікуваної від жінок активності у суспільному житті найчастіше включав: створення та участь у різного роду доброчинних, культурно-просвітніх чи опікунських товариствах, збирання коштів на різні українські фундації (наприклад, пам’ятник Шевченку чи український театр), організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо.

      До суспільно важливих справ було віднесено навіть зміни в жіночому гардеробі. Зацікавлення українських часописів реформою жіночого одягу відбувалося в рамках запланованих національних економій. Тобто «українки, – за тогочасною пресою, – доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» (натяк на активну в цей час еміграцію. – І. Ч.), не мали морального права надягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилася сімейному бюджету в 150 крон, а коли взяти до уваги, що на сезон таких потрібно було не менше як дві для кожної з доньок, видатки на догоду моді виявлялися надмірними. Натомість ці гроші могли піти на допомогу одній з українських фундацій. «А на вечорниці, – писала газета “Діло”, – досить для заміжніх