Жінки як інші
Щоб зрозуміти уявлення про жінок, їхні суспільні ролі та сфери самореалізації в тогочасній Галичині, найперше необхідно зрозуміти середовище їхнього існування. Особливістю української еліти було те, що значна частина її представників походила з родин одруженого греко-католицького парафіяльного кліру. З огляду на факт такого походження, а також на авторитет Церкви і роль, яку вона відігравала у громадському житті українців краю, виховання, навчання і трактування жінок у суспільстві зберігало багато консервативних рис.
Низка уявлень про жінку чи жіночу культуру загалом, у межах традиційних норм моралі і суспільної поведінки статей, мала цілком реальне юридичне підґрунтя. Австрійський цивільний кодекс, чинний у Габсбурзькій монархії від 1811 р., трактував жінку як особу несамостійну, яка потребувала постійної опіки чоловіка як у приватному, так і в публічному житті. Правову недієздатність жінок пояснювали «природним» поділом між статями, за якими сильніший (чоловік) своїм правом і обов’язком мав опікуватися слабшою (жінкою) і заступати її в усіх справах. На практиці ця норма була реалізована опікою батька над донькою, а після заміжжя – чоловіка над дружиною. До повноліття (за австрійським законодавством воно наставало у 24-річному віці) батьківська влада була настільки сильною, що в окремих випадках суд міг вирішувати, чи передавати жінку під опіку чоловіка, чи залишити під батьківською. Шляхи виходу з-під цієї влади могли набувати різних форм, серед них, як варіант, було і заміжжя. Свій шлюб із Володимиром Озаркевичем, до якого намовляли родичі, Ольга Рошкевич – жінка, котра ввійшла в історичні хроніки як перше кохання Івана Франка, трактувала, зокрема, і як позбавлення від батьківського контролю.
У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало