Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

у дешевих шкіряних лоферах та випрасуваних бюджетних штанях хакі або в непідхожих костюмах, що їх оптовики рекламували як «купуйте один, отримайте другий у подарунок». Краватки, хустинки та шкарпетки – все було, однак насправді значно більше це зібрання потребувало одеколону, хоча б з тих, якими щедро обливаються жиголо, що завгодно, аби приховати запахи того, як радісно їх ошукала історія. Щодо мене, хоча я був на нижчому щаблі, аніж більшість цих чоловіків, моє вбрання було краще, дякувати подарункам професора Гаммера. Трохи перешиті, його синій блейзер з золотими ґудзиками та сірі фланелеві слакси підійшли мені ідеально.

      Отже, гарно вбраний, я рухався поміж людьми, яких знав, працюючи помічником Генерала. Чимало з них колись командували артилерійськими батареями й піхотними батальйонами, однак тепер не мали нічого, небезпечнішого за свою гордість, поганий запах з рота та ключі від автівок, якщо ті автівки в них узагалі були. Я доповів Парижеві всі плітки про цих зниклих солдатів і знав, чим вони заробляють (або не заробляють) на життя. Найуспішнішим був генерал, який ганяв свої професійні війська збирати корицю, обіг якої став його монополією. Тепер цей торговець спеціями панував у піцерії. Один полковник, квартирмейстер-астматик, що впадав у недоречний захват під час обговорення зневоджених пайків, працював прибиральником. Майор, що любив похизуватися й пілотував винищувачі, тепер був механік. Сивий капітан з особливим талантом до полювання на партизанів – кухар у фастфуді. Беземоційний лейтенант, єдиний, хто вижив у загоні, розбитому із засідки, – посильний. І далі за списком. Значна більшість у ньому збирала соціальне забезпечення й пилюку, пліснявіючи у спертому повітрі квартир з субсидіями, поки їхні яйця день у день зморщувалися, поглинені метастазами раку під назвою асиміляція, заражені іпохондрією вигнання. У цьому психосоматичному стані звичні соціальні або родинні хвороби діагностувались як симптоми чогось смертельного, а вразливі жінки й діти ставали переносниками західної бацили. Ці заражені діти відгавкувалися, до того ж не рідною мовою, а чужою, яку опановували швидше за своїх батьків. Щодо дружин, більшості довелося знайти роботу, і тому вони вже не могли бути тими чарівними лотосами, якими чоловіки їх пам’ятали.