В суботу ми з Ліз ходили в кіно, і коли батько зателефонував, вдома був лише Марті. Вони з мамою чомусь захотіли зостатися ще на день-два і винайняли автівку, щоб з’їздити в Бердіяк.
Я не мав нічого проти такого плану і радів у передчутті маленьких подарунків і сиру, котрі батьки повинні були привезти з півдня Франції.
А потім настало восьме січня, неділя. Усі наступні роки я часто намагався переконати себе в тому, що в той день у мене було якесь неясне передчуття, але це, мабуть, нісенітниця. Ближче до вечора пролунав телефонний дзвінок. Коли тітка підняла слухавку, я одразу ж відчув, як змінилась атмосфера в кімнаті, і мені захотілось сісти. Марті теж раптово завмер на місці. Усе інше я забув. Не знаю, що я робив уранці, що робив після цього дзвінка, чому сестри тоді не було вдома…
Від того дня лишився один-єдиний спогад, значення якого відкрилося мені набагато пізніше.
По обіді я забіг до вітальні весь немов наелектризований. Ліз малювала щось коміксове, брат сидів поруч і виводив своїм нерозбірливим мишачим почерком листа Ґуннарові Нордалю. Так звали його норвезького друга з листування. Ми з Ліз завжди казали, що Ґуннара не існує, що Марті його всього-на-всього вигадав.
Я став перед братом у типову боксерську стійку. Тоді я захоплювався Мохаммедом Алі і вважав, що чудово його копіюю. Найбільше мені подобалося імітувати хвалькуваті заяви, що їх боксер робив перед поєдинком.
– Твій день прийшов, щуряко! Знаєш, хто ти? Черговий дядько Том!
– Жулю, це дратує. До того ж ти навіть не знаєш, що означає «дядько Том».
Я штовхнув Марті в плече. Він ніяк не зреагував, я штовхнув ще раз. Брат замахнувся в мій бік, але я відскочив і став демонструвати бій з тінню.
– Пурхай як метелик, жаль як бджола.
Здається, імітатор з мене був такий собі, проте знамениті швидкі рухи ногами, «танець» Алі, мені вдавалися, на ура.
Ліз, затамувавши подих, стежила за розвитком подій.
Я знову дав Марті штурхана.
– У другому раунді тобі кінець, – вигукнув я, витріщаючи очі. – Я боровся з алігатором, знерухомив блискавку і підкорив грім. Минулого тижня я на смерть забив скелю, покалічив камінь і віддубасив цеглину. А ти такий потворний, що цей бій мені доведеться провести з заплющеними очима.
– Не заважай.
– Точно, не заважай Марті, коли він пише своєму уявному норвезькому другові, – глузливо сказала Ліз.
– Які ж ви нудні, – відповів Марті.
На третій раз я, не шкодуючи сил, дав йому потиличника. Ручка ковзнула аркушем, залишивши по собі карлюку. Марті підскочив, мов ошпарений, і погнався за мною по кімнаті. Ми почали мотузити один одного. Спочатку брат виглядав розлюченим, але коли я, задихаючись, і далі описував свою велич, Марті не зміг втриматись від сміху і ми припинили бійку.
Приблизно в цей час мої батьки сідали в орендоване «рено», щоби поїхати до бабусі в Бердіяк. Разом з тим молода жінка, адвокат за професією, сідала у свою «тойоту». В Монпельє в неї була запланована