– Ви й справді хочете ще раз почути цю пісню?
– Так! – кричали ми в один голос.
– Не знаю, мені здається, це ви з ввічливості.
– Ні, ми справді хочемо послухати! – кричали ми ще голосніше.
– Дайте мені нову публіку, – зітхала мама. – Ця вже давно від мене втомилася.
Ми волали щосили, доки вона не погоджувалася заграти.
Наша матір все ще залишалась для нас головною в сім’ї. Коли вона була поруч, сварки Марті з Ліз ставали безглуздими суперечками, з яких сміялися всі, а шкільні невдачі й дитячі кризи – дрібними прикрощами. Вона позувала Ліз для її малюнків і дивилась разом з Марті в мікроскоп, щоби побачити результати його досліджень. Мене вона навчила куховарити і навіть розповіла мені свій таємний рецепт «торта, перед яким неможливо встояти». Він складався з липкої шоколадної маси і спричиняв миттєву залежність. І хоча матір була трошечки лінивою (класична сцена – мама лежить на дивані та посилає нас до холодильника по щось смачненьке) і потайки курила, ми всі хотіли бути схожими на неї.
Мама нарешті почала грати, і за мить кімната наповнилась її голосом.
Moon River, wider than a mile,
I’m crossing you in style some day.
Oh, dream maker, you heart breaker,
Wherever you’re going I’m going your way[7].
У цю мить – кожного року – все було на своїх місцях. Ліз слухала з відкритим ротом, брат зворушено поправляв окуляри, батько прислухався з сумними очима, але завороженим обличчям. Поруч з ним сиділа тітка Гелена, старша мамина сестра, весела повна жіночка, що самотньо мешкала у своїй квартирі посеред кварталу Ґлокенбах[8] і щоразу дивувала нас щедрими подарунками. Якщо не рахувати французької бабусі, тітка була нашою єдиною ріднею, тоненькою гілочкою на родовому дереві Моро.
Коли почали розпаковувати подарунки, я першим схопився за подарунок батька. Він був великим і трохи незграбним. Я одним рухом роздер упаковку і побачив стару «Мамію». Батько очікувально поглядав на мене. Я знав цей фотоапарат, проте востаннє брав його в руки на тому святі в Бердіяку. «Мамія» була далеко не новою і подряпаною з усіх боків, лінза нагадувала величезне циклоп’яче око, а кнопки і коліщатка трохи заїдали. Я розчаровано відклав камеру і став відкривати інші подарунки.
Від матері я отримав червоний шкіряний блокнот і три книжки: «Том Сойєр» (sic!), «Маленький принц» і «Крабат». Вона все ще іноді читала мені перед сном, але частіше змушувала мене самого читати вголос і хвалила, коли я старався. Незадовго до того я вперше написав власну історію про зачарованого собаку. Мамі вона дуже сподобалась. Я взяв червоний блокнот і пізніше, коли інші розважалися настільними іграми, почав записувати туди власні думки.
Незадовго до нового року ми вперше і востаннє побачили, як батько плаче. Того дня, по обіді, я лежав на ліжку й записував нову оповідку. Це була історія бібліотеки,