– Ну і як поцілунок? – спитала Ліз, жбурляючи блокнот мені на коліна.
– Не твоє діло.
– Та кажи вже. Ми завжди все один одному розказуємо, хіба ні?
– Так, але зараз мені не хочеться.
Я підвівся і пішов у батьків кабінет, де завжди стояв легкий запах пилу і старих паперів. Почувши, що сестра йде за мною, я прикинувся зосередженим і став порпатися в шухлядах письмового стола. У більшості з них не було нічого крім чохлів для окулярів, чорнильниць і пожовклих аркушів. Але діставшись до найнижчої, я натрапив на фотоапарат фірми «Leica» з чорним корпусом і сріблястим об’єктивом. Він був в оригінальній упаковці, і я ніколи не бачив, щоби батько ним щось знімав. У тій же шухляді лежав лист, написаний французькою. Почерк видався мені невідомим.
Любий Стефане, ця камера – для тебе. Нехай вона завжди нагадує тобі, ким ти є насправді, і про все, що життя не має права зламати. Будь ласка, спробуй мене зрозуміти.
Хто написав цього листа? Я поклав його назад у шухляду і почав оглядати фотоапарат, перевів затвор, покрутив кільця на об’єктиві. Пил танцював у сонячному промені, що падав від вікна.
Ліз щойно випадково побачила себе в маленькому дзеркалі і, задоволена відображенням, почала вертітися, спостерігаючи себе з різноманітних ракурсів, а потім знову повернулася до мене.
– А що, як я ще ніколи не цілувалася?
– Що?
Сестра мовчала, жуючи нижню губу.
– Ти ж тільки тим і займаєшся, що розказуєш, з ким, де і коли, – додав я, погойдуючи камерою, що звисала з моєї руки. – Весь час тільки про це й говориш.
– Мій перший поцілунок повинен бути особливим, я…
Підлога заскрипіла, і на порозі з’явився брат, якому незрозумілим чином вдавалося винюхувати всі наші домашні таємниці. З хитруватої усмішки ми здогадались, що він підслуховував.
Марті на той час було тринадцять. Заучка-одинак в окулярах з металевою оправою, худий і блідий мов крейда. Дитина, що терпіти не могла дітей, а тому постійно шукала товариства дорослих або свідомо обирала самотність. Він завжди лишався в тіні нашої сестри, котра ніколи не пропускала можливості позлити Марті, ігнорувала його в школі й сміялася з того, що в нього немає друзів. А тут мов подарунок долі до рук потрапила таємна інформація, здатна вмить зруйнувати шкільну репутацію Ліз.
– Цікаво, – промовив Марті. – То ти відшиваєш усіх зі школи, бо боїшся? Бо ти ще й досі мамина доця, що полюбляє малювати всяку