Форстнер почав переслідування. Гарматна команда отримала наказ зробити попереджувальний постріл.
«Фалаба» продовжувала тікати. Форстнер за допомогою прапорів повідомив: «Зупиніться, або стріляю».
«Фалаба» зупинилася. Субмарина підійшла ближче, і Форстнер через гучномовець повідомив капітана Девіса, що збирається потопити судно. Девісу та всім, хто був на борту, – 242 чоловікам – було наказано полишити корабель за 5 хвилин.
Форстнер підійшов на відстань у 100 ярдів. Останню шлюпку ще тільки спускали на воду, коли він запустив торпеду. «Фалаба» затонула за 8 хвилин, забравши життя 104 людей, серед них і капітана Девіса. Пасажир на ім’я Леон Трешер був оголошений зниклим безвісти, але його тіло так і не знайшли. Трешер був громадянином Сполучених Штатів.
Ця подія, яку засуджували як один із виявів жахливої німецької жорстокості, була саме тим, чого боявся Вільсон, – вона могла спровокувати заклики до війни.
– Мені це не подобається[101], – казав Вільсон своєму державному секретареві Вільяму Дженнінгсу Брайану. – Ця подія має безліч можливих дестабілізаційних наслідків.
Першим бажанням Вільсона було негайно зробити різку офіційну заяву з приводу атаки, але після обговорення з міністрами та секретарем Брайаном він вирішив не квапитися. Брайан, непохитний пацифіст, доводив, що смерть американця, який свідомо поплив на британському судні через зону військових дій, не варта навіть протесту. З його точки зору, це було те саме, як коли б американець вирішив прогулятися полем бою у Франції.
У середу, 28 квітня, за день після обговорення події з «Фалабою», Вільсон написав у записці Брайану: «Думаю, не варто навіть[102] робити якусь формальну заяву щодо цього».
Леон Трешер, американський пасажир, і далі вважався зниклим безвісти – можливо, його тіло течією віднесло в Ірландське море. Ця подія стала ще одним ударом у ритмі, який усе наростав і ставав дедалі гучнішим.
«Лузитанія»
Пустушки та Теккерей
Протягом тижня перед відплиттям пасажири, що жили в Нью-Йорку, починали ретельно пакувати речі, а ті, хто жив деінде, приїздили в місто – поїздами, поромами та машинами. У Нью-Йорку прибулі опинились у страшенній спеці: у вівторок, 27 квітня, на термометрі було 33 °C, а до Дня солом’яного капелюха було ще чотири дні. У цей день, 1 травня, чоловіки можуть нарешті змінити теплі капелюхи на літній варіант – і всі дотримувалися цього правила. Репортер Times зробив раптовий огляд Бродвею та помітив лише два солом’яні капелюхи: «Тисячі чоловіків, задихаючись від спеки[103], ходять вулицями в зимових капелюхах, що сидять на головах під найнеочікуванішими кутами, або ж несуть їх у спітнілих руках».
Здається, місто зовсім не турбує війна. Театри Бродвею – Великого білого шляху, як називають цю ділянку за велику кількість ліхтарів, – щовечора світилися вогнями та життям, хоч у них і з’явився неочікуваний конкурент. Деякі ресторани, крім забезпечення гостей