Крістіна. Стівен Кінг

непоганим. А в понеділок ми знову прокладали далі федеральну трасу. Я забув про свій сон. Мало-помалу прийшло усвідомлення, що я вже не так часто бачуся з Арні, як раніше; знову ж таки, це дуже нагадувало поступову втрату зв’язку з другом, який щойно одружився. До того ж, десь якраз у той час у нас усе розгорілося з дівчиною з групи підтримки. У мене так точно все розгоралося – не однієї ночі я проводжав її додому після зажиманців на пляжі, і мої яйця боліли так сильно, що важко було йти.

      Арні ж тимчасом майже всі свої вечори проводив у Дарнелла.

      9 / Бадді Реппертон

      І я знаю, хай би кому просто в лоб,

      Цей подвійний удар: хлоп-хлоп,

      І так солодко тепер мотор гуде,

      Мов «кадилак», моя мила йде.[42]

«Мун» Мартін[43]

      Наш останній повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню праці. Коли я того ранку під’їхав до будинку Арні, щоб його забрати, він вийшов надвір з велетенським синьо-чорним фінгалом під оком і бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя.

      – Що з тобою сталося?

      – Я не хочу про це говорити, – понуро відказав він. – Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.

      Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.

      Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».

      У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» – цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн – та взагалі навіть воду спалить.

      – Ходімо на піцу, – сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». – Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.

      – Господи, Деннісе, яка гидота!

      – Чистими пахвами, – уточнив я. – Ходім.

      – Та ні, у мене мало грошей, – мляво відказав Арні.

      – Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?

      – Деннісе, я правда не…

      – І пепсі.

      – Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.

      – Так, я знаю. Велике-превелике пепсі, Арні.

      Його сірі очі просяяли вперше за весь той день.

      – Велике-превелике пепсі, – луною озвався він. – Подумати тільки. Деннісе, ти підступний. Дуже.

      – Два, якщо схочеш, – сказав я. Так, то було