– Привіт, – сказав Арні, легкою ходою завертаючи за ріг будинку. – Це або Створіння з Чорної лагуни й наречена Франкенштейна, або Денніс і Еллі.
– Приєднуйся, – запропонував я. – Бери молоток.
– Я далі не граю, – заявила Елейн і кинула свій молоток. – Він махлює ще гірше, ніж ти. Чоловіки!
І коли вона роздратовано пошвендяла геть, Арні тремтячим від афектації голосом проказав:
– Деннісе, вона вперше назвала мене чоловіком.
З екзальтованим обожнюванням на обличчі він упав на коліна. Я розреготався. Він міг дати жару, коли хотів, Арні такий. Зокрема й через це я так його любив. І насправді то була таємна фішка, розумієте. Навряд чи цю дотепність бачив ще хтось, окрім мене. Я колись чув історію про мільйонера, який у підвалі тримав украденого Рембрандта, щоб ніхто не міг ту картину бачити, крім нього. І я того чувака розумів. Я не маю на увазі, що Арні був Рембрандтом чи хоча б першокласним гумористом, але я міг зрозуміти, у чому привабливість знання про щось хороше… щось хороше, але таємне.
Ми ще трохи подуркували на крокетному майданчику – не грали, а просто лупили по м’ячах. Зрештою один з них залетів через огорожу на подвір’я до Блекфордів, я лазив його діставати, а потім уже нікому з нас не хотілося грати далі. Ми посідали на газонні стільці. Досить скоро з-під ґанку виповз наш кіт, Крикливий Джей Гокінз, який замінив собою Капітана Яловичину; мабуть, сподівався знайти собі якогось пухкенького бурундучка, щоб замордувати – повільно і з роздиранням кишок. Його бурштиново-зелені очі світилися в післяполуденному світлі, хмарному й приглушеному.
– Думав учора, ти на гру прийдеш, – сказав я. – Вона була крута.
– Я був у Дарнелла, – відповів він. – Але слухав по радіо. – І голосом, вищим на три октави, він дуже добре зімітував мого діда: – «Вони їх розбомбили! Розбомбили, Денні!»
Я розсміявся й кивнув. Було в ньому щось таке того дня (може, такий ефект справляло тільки світло, досить яскраве, та все ж чомусь похмуре й мізерне), щось наче змінилося. Він здавався втомленим, хоча б тому, що під очима в нього були темні кола – але колір обличчя став трошки кращим, ніж був останнім часом. На роботі він дудлив багато «коли», знаючи, звісно, що йому не можна, але час від часу неспроможний опиратися спокусі. Його проблеми зі шкірою були циклічні, як і в більшості підлітків, і залежали від настрою – от тільки в Арні цикл зазвичай відбувався так: від поганого до гіршого, а потім назад до поганого.
А може, то було лише світло.
– І що ти встиг зробити? – спитав я.
– Небагато. Поміняв масло. Передивився блок. Він не тріснутий, Деннісе, це по-перше. Лебей чи хтось інший витяг заглушку й забув вставити, от і все. Витекло багато старого масла. Пощастило ж мені, що я поршень не підпалив, коли їхав у п’ятницю ввечері.
– А як ти потрапив на підйомник? Я думав, його треба резервувати заздалегідь.
Арні швидко відвів погляд.
– Це було неважко, – сказав він, але в його голосі чувся обман. – Я виконав