– Галю… не бійся… це не божевілля…
– Хто ти? – питає вона уголос.
Вони говорять. Іван бере її руку… цілує…
– Я кохаю тебе, – шепоче він і Галя усміхається. Іван цілує у шию і дівчина піднімає підборіддя, відкривається його пестощам. Іван бере її за руки і гладить. Але Галя виривається і обіймає його. Цілує його невидиме обличчя, навмання – у очі, у щоки, у ніс губи… нарешті знаходить губи…
Якби хтось у цю мить зазирнув у вікно, то дуже б здивувався.»
– Це вже точно, – погоджується Жанна. – Дівчина сидить у порожній кімнаті і обіймає повітря. Та ще й губами рухає.
– А може й язика висунула, – додає Ера. – А далі…
Вона вже збирається розвинути фантазію, коли дзвонить мобільний.
Поки Ера відповідає, Жанна занурюється у рукопис.
– Ну що там було далі?! – Ера, нарешті, звільнилася.
– До сексу не дійшло, – відмахується Жанна, і далі вже читає вголос:
– «Ми ще зустрінемось? – тихо питає Галя.
– Так, – Іван знову цілує її. – Сьогодні ввечері. Залишайся після роботи, я прийду о сьомій.
– А зараз?
– А зараз я маю йти…
Іван прикладає до обличчя її долоню. Востаннє торкається губами. Неохоче повертається до шафи.
– Звідки ти взявся?! – дивується Аня. – Я вже думала, ти пішов додому!
Іван не відповідає. Він озирає кімнату, немов п'яний. На стіні – цьогорічний календар із великими цифрами: «1–9 – 9–8».
– Я маю інсталювати одну програму, – каже Іван. – Це візьме кілька годин.
– Так довго! – каже Аня. Добре, що вона не розуміється у комп'ютерах.»
– Ну довго він ще тягнутиме?! – не витримує Жанна.
– Ти про кого? – відгукується Ера.
– Про автора, про кого ж ще! Розписує кожну детальку!
– А ти впевнена, що це чоловік? – питає Ера.
– А хто ж ще таке напише?! – відмахується Жанна.
– А може це стилізація… Ну гаразд, моя черга читати. – І Ера бере рукопис. – Так, тут не цікаво… А ось знов починається дія:
– «Хто зламав мій замок?! – розлючується Львович.
Він так сердиться, що Іван аж лякається. Але, зібравши усю мужність, відповідає:
– Я його не ламав, а просто відкрутив. Шафа належить моєму роботодавцеві, а ви тут лише охоронець.
– А що, охоронець не людина? – каже Львович вже спокійніше. – Я ж маю десь тримати свої речі…
– А ви часто мандруєте у минуле? – Іван вирішує йти напролом.
– А? – Львович робить вигляд, ніби не почув.
Але Іван не здається:
– Це ж двері у минуле, правда? У 1972 рік?
– Звідки ти знаєш? – виривається у Львовича.
– Бо я там був, – урочисто оголошує Іван. – Не далі, як дві години тому. І повернуся рівно за двадцять хвилин, бо в мене побачення з дівчиною моєї мрії.
– Що ти таке кажеш? – бурмотить Львович. – Ой, горе на мою голову. Тільки цього мені й бракувало…
– А