Ці добровольці усюди досить успішно впоралися зі своїм завданням, а ось у Зейтуні заробили по карку і поплатилися чималою кров’ю, замість того щоб влаштувати веселий і дуже прибутковий погром. Та мало того – зейтунці жорстоко всипали на вузьких вуличках міста і регулярним батальйонам, які поспішили на виручку «Гаміду». Ці підрозділи також зазнали чималих втрат. Жодного успіху не дала після цього й облога міста силами крупних військових частин. Зейтун виявився неприступним. Коли ж врешті-решт європейська дипломатія заступилася за відважне вірменське населення і посли при Високій Порті, що не знала, як вийти з цього ганебного становища, домоглися повної амністії для Зейтуна, тоді і з’явилося у турків це волаюче до помсти почуття безмірного приниження. Всі войовничі нації – не тільки османська – миряться з поразкою, якщо вона завдана однаково сильним із ними супротивником. Але бути побитим представниками раси, чужої військовому ідеалу, книжниками, гендлярами та ремісниками, цього душа воїна ніколи не подарує. Таким чином, новому уряду від старого дістався у спадок і ганебний спогад про поразку в Зейтуні, і люта ненависть. А де, як не на великій війні, випаде нагода помститися? У Туреччині були проголошені закони воєнного часу і надзвичайний стан. Більшість молоді пішла на фронт або перебувала в казармах, на околицях. Залишене ж у тилу вірменське населення в перші дні війни після багаторазових обшуків було повністю обеззброєне. Туркам бракувало тільки одного – слушної нагоди.
Війта Зейтуна звали Назарет Чауш. Це був типовий вірменський горянин. Худий, сутулий, блідий, горбоносий, із пишними вусами. Чоловік нездоровий і вже немолодий, він довго відмовлявся від покладеної на нього відповідальності. Майбутнє пахло горілим, він це відчував. Зморшки над переніссям у Назарета ставали глибшими щоразу, як він підіймався крутою стежкою в хюкюмет вивчати нові розпорядження каймакама. Боліла знівечена подагричними вузлами рука, якою старий спирався на сучкувату патерицю. Здоровий глузд підказував Назарету Чаушу, що відтепер треба дотримуватися тільки однієї політики: бути у всеозброєнні проти будь-якої провокації, остерігатися всілякого підступу, щоб не потрапити в пастку, і заради Бога чи нечистого зображати з себе оттоманського патріота.
А загалом урядник так само мало замишляв щось погане проти Туреччини, як і інші зейтунці-вірмени. Туреччина одвіку була долею вірменської нації. Із землею, на якій живеш, із повітрям, яким дихаєш, не посваришся. Чауш не тішився дитячими мріями про звільнення, бо вибір між султанською та царською імперіями був важкий, та врешті-решт і неможливий. Назарет