У багатьох ешелонах не відбувалося нічого дивовижного, ніяких гідних згадки жахів – тільки голод, спрага, стерті в кров ноги, хвороби.
Але якось у Мараші перед входом у шпиталь стояла німецька сестра милосердя, вона прийшла на чергування. Повз медичний заклад тяглася довга безмовна череда депортованих вірменів. Сестра милосердя стояла як прикута, поки останнього вигнанця не стало видно. Вона зазнала чогось такого, чому і сама не знаходила слів: не жаль, ні! І не жах, а якесь невідоме раніше високе почуття.
Увечері медсестра написала рідним: «Я зустріла велику колону депортованих вірменів, вони нещодавно вислані зі своїх сіл і перебувають у відносно задовільному стані. Мені довелося довго чекати, поки вся колона пройшла. Ніколи не забуду цих хвилин. Чоловіків мало, здебільшого – жінки та діти. Багато – світловолосих, із великими блакитними очима, і дивляться на нас так суворо і з такою природною величчю! Так насправді дивляться янголи на Страшному суді».
А бідні ці янголи Страшного суду волочилися із Зейтуна, Мараша, Айнтаба і з вілаєта Адана. Вони йшли з півночі – із Сиваса, Трапезунда, Ерзерума, а зі сходу – з Карпута та заселеного курдами Діарбекіра, з Урфи та Бітліса. По той бік Тавра, не доходячи до Алеппо, всі ці ешелони спліталися в єдиний нескінченний повзучий людський килим.
Однак у самому Алеппо не відбувалося нічого, як і в багатолюдних санджаках і казах вілаєта. У мирі та злагоді розкинулося узбережжя, височів Муса-Даг. Здавалося, він нічого не знає про страшну ходу, що прямує не так уже й далеко від нього.
Як довго тягнулися ці тижні! Життя в Йогонолуку, як звикли казати, йшло своєю чередою. Втім, тут цей вислів навряд чи доречний навіть у поверхневому його значенні. Про «це» люди не згадували, але найстрашніше було те, що вони майже не розмовляли.
На полях і в садах, на гребені і за токарним верстатом люди працювали, як і раніше, либонь, навіть ретельніше та старанніше, ніж раніше. Місцеві гендлярі їздили на щотижневий базар в Антіохію, і, як повелося з давніх-давен, турецькі скупники приїжджали у вірменські села та неквапливо торгувалися через кожну пара, немов би нічого особливого не сталося.
Усе було як завжди, проте зовсім інакше. Здавалося, що люди занурені в гіпнотичний сон, коли можна, як наяву, займатися повсякденними справами. Їм було все відомо. Люди знали: жити їм чи не жити – ймовірно, питання тижнів. Кожен знав це і все ж не знав. І думав: далебі, дітей Муса-Дага мине небезпека, якщо вже дотепер нічого не сталося? Округа лежить віддалено, хіба це не сприяє тому, щоб влада про неї забула? Чи не ховається за цією глибокою тишею добрий знак?
Ось чому кожен намагався підтримати цю тишу, щоб не розбудити злих духів. Ось чому кожен із головою занурювався в дрімотну суєту буднів, наче у світі, де він жив, панувала вічна безпека. Приклад цьому подавали доктор Алтуні, аптекар Грікор і навіть сам Тер-Айказун. Старий лікар, як і раніше, роз’їжджав верхи на ослі, відвідуючи хворих, і так само прокл