Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.
Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:
– Отже, п’ятдесят хлопців вирушили на огляд в Антак’ю. Що з ними сталося?
– Сорок взяли до війська.
– І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?
Це щось незбагненне. Сім’ї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.
– А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» – солдатами військово-будівельних батальйонів?
– Багато про що пліткують у селах, – ухильно зауважив писар.
Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же – іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:
– А як щодо дезертирів?
Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:
– Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? П’ятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма[34]. Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!
Гостре обличчя моргаючого чоловічка освітилося раптом виразом хитрого та дикого вдоволення:
– Сміхота, пане! Бо наші хлопці свою гору ще й як добре знають!
Будинок священика, в якому жив Тер-Айказун, був поряд із будинком мухтара та школою, найпомітнішою будівлею на церковному майдані Йогонолука. Одноповерховий, із пласким дахом і п’ятивіконним фасадом, він міг би стояти в якомусь маленькому південно-італійському містечку. Будинок священика належав до тутешньої церкви. Обидві ці споруди одночасно побудував у сімдесятих роках Аветіс-старший.
Тер-Айказун був очільником григоріанської церкви всієї округи. У його віданні були також селища зі змішаним населенням і маленькі вірменські громади в турецьких торгових селах Суедії й Ель-Ескеля. Він був висвячений в сан вардапета цієї єпархії й оголошений самим патріархом у Константинополі главою окремих вірменських церков та їхніх одружених священиків. Тер-Айказун навчався в семінарії в Ечміадзині