Конні знала, що він правий. Але це змушувало її почуватися такою покинутою, покинутою і розгубленою. Немов соломинка у стоячій воді. В чому ж справа – у ній самій чи ще в чомусь?
Насправді винна була її молодість, що не бажала змиритися з існуючим світом. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим і холодним. А ті нікчеми, що удають, ніби хочуть, починають гратися у сексуальну забавку, і тому вони навіть гірші за інших. І Майкліс також виявився нікчемою; з нього не було ніякого пуття. Чоловіки нічого не хочуть, вони навіть жінку не хочуть по-справжньому, і Майкліс не хотів також.
Це жахливо, але треба з цим якось зжитися. Правда те, що чоловіки більш не принаджують жінок; і якщо ти зможеш обдурити себе і повірити, ніби це не так, – подібно до того, як вона обдурила саму себе із Майклісом, – тим краще для тебе. Тоді ти зможеш просто жити, хоч у цьому й немає жодного сенсу. Вона надто добре розуміла, нащо люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарльстон[28] до нестями. Ти маєш так чи інакше розтринькати свою молодість, бо вона сама зжере тебе. Але яка ж гидотна штука оця молодість! Ти можеш відчувати себе древньою, як Мафусаїл[29], але щось нуртує в тобі і не дає тобі спокою. І жодної перспективи! Гидка реальність! Вона майже жалкувала, що не поїхала тоді з Міком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлем і джазом. В будь-якому випадку це було б краще, аніж самій поховати себе у могилі.
В один із таких чорних днів вона пішла сама на прогулянку до лісу, задумана, неуважна до всього довкола, байдужа навіть до того, де вона знаходиться. Відлуння пострілу неподалік від неї налякало і роздратувало її. Потім, пройшовши далі, вона почула голоси, і це викликало в неї відразу. Люди! Люди їй не потрібні. Але її гострий слух вловив інші звуки, і вона стривожилась: це було дитяче схлипування. Вона насторожилася. Хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, продираючись мокрою дорогою, охоплена похмурою люттю. Вона відчувала, що зараз влаштує сцену.
За поворотом вона побачила на дорозі дві фігури – лісника та дівчинки в червоному плащику й кротовому капелюшку; дівчинка плакала.
– Та стули рота, ти, сученя мале! – чувся розлючений чоловічий голос. Дитя заплакало ще дужче.
Конні підступила ближче, її очі метали блискавки. Чоловік обернувся і, глянувши на неї, холодно привітав її, але його лице було блідим від гніву.
– В чому справа? Чому вона плаче? – наступала на нього Конні, ледь задихаючись.
Майже невловима посмішка, схожа на глум, ковзнула по його обличчю.
– Відки я маю знати, самі в еї питайтеся, – холодно відповів він на місцевому діалекті.
Конні відчула себе так, ніби він дав їй ляпаса. Вона зблідла. Потім глянула на нього з усіею зневагою, на яку була здатна. Її темно-блакитні очі гнівно блищали.
– Я питаю вас, – видихнула вона.
Він легко вклонився їй, здійнявши капелюха.
– Так,