Енн була одягнена в темно-зелену уніформу стюардеси «Американської гідності», що вже дивно – вона ж обіймала певну посаду в рекламній агенції в Бостоні і завжди вернула свого тонкого, аристократичного носа, дивлячись згори вниз на стюардок, з якими літав її чоловік. Долонею вона затискала тріщину в фюзеляжі.
«Бачиш, любий, – промовила вона гордо. – Все залагоджено. Не має значення навіть те, що ти мене вдарив. Я тобі вибачила».
«Не роби цього, Енн!» – скрикнув він, але було пізно. На тильному боці її долоні з’явилася западина, що наслідувала ту тріщину в фюзеляжі. Вона дедалі глибшала, що дужче перепад тиску невблаганно висмоктував руку Енн за борт. Першим провалився її середній палець, потім підмізинний, потім вказівний і мізинець. Пролунав бадьорий ляск – немов занадто жвавий офіціант висмикнув корок з шампанського – це долоню Енн цілком засмоктало в тріщину. Але Енн продовжувала усміхатися.
«Любий, це «Льонвуа», – промовила вона, а тим часом уже почала зникати її рука. З-під приколки, яка утримувала його забраним назад, вибивалося волосся і туманною хмарою віялося навкруг обличчя Енн. – Я завжди ними пахчуся, невже ти не пам’ятаєш?»
Він згадав, тепер він згадав. Але тепер це не мало значення.
«Повернися, Енн!» – закричав він.
Вона не переставала усміхатися, тим часом як її рука повільно всмоктувалася в порожнечу поза літаком. «Це зовсім не боляче, Браяне, – повір мені».
Почав тріпотіти рукав її зеленого блейзера «Американської гідності», і Браян побачив, як крізь тріщину в борті тягнеться назовні драглистим білим слизом її плоть. Немов «Елмерівський клей».[33]
«“Льонвуа”, пам’ятаєш?» – перепитала Енн, перед тим як її засмоктало в тріщину, і тепер Браян почув його знову – той звук, який поет Джеймс Дікі колись був назвав «посвистом велетенського звіра-всесвіту».[34] Сновидіння почало мерхнути, а той звук тим часом невпинно гучнішав і одночасно ширшав. Щоб перетворитися не на посвист вітру, а на чийсь людський голос.
Очі Браяна враз розплющились. Якусь мить він залишався дезорієнтованим силою сновидіння, але тільки мить – він був фахівцем у високоризикованій, з великим рівнем відповідальності професії, в роботі, де одною з абсолютних передумов була швидкість реакції. Він летів рейсом № 29, не сьомим, не з Токіо у Лос-Анджелес, а з Лос-Анджелеса у Бостон, де вже була мертвою Енн – жертва не розгерметизації й витоку повітря, а пожежі в її кондомініумі на прибережній Атлантик-авеню. Але той звук так і залишався присутнім. Крик маленької дівчинки, її пронизливий плач.
5
– Хто-небудь може заговорити до мене, будь ласочка? – стиха, але ясно запитала Дайна Беллмен. – Прошу мені вибачити, але моя тітка пропала, а я сліпа.
Ніхто їй не відповів. За сорок рядів і дві перебірки попереду капітанові Браяну Інґалу якраз снилося, як плаче та їсть данську булочку його штурман.
Залишався лише постійний гул реактивних двигунів.
Паніка