Айк люто прикоротив свого коня, аж той з верескливим іржанням став дибки, піна щільними сирними згустками бризкала на всі боки з вудил. Айк Далтон трішечки нібито скидався на Рутгера Гауера.[47]
– Дивіться-но, що ми тут запопали, – глузливо гукнув він. – Це ж Ваєт Ерп і його гомосячий братик Верджил.
Поряд з Айком зупинився Еммет Далтон[48] (який був схожим на Доналда Сазерленда[49] після цілого місяця безсонних ночей).
– І ще один підар, їхній дружок дантист, – прошипів він. – Кого ще треба…
Та тут він упізнав Алберта й зблід. Тонка презирлива усмішка зів’яла на його губах.
До двох своїх синів під’їхав Татусь Далтон. Татусь був дуже схожим на Сліма Пікенса.[50]
– Господи, – прошепотів Татусь. – Це ж Козир Кавснер!
Тепер свого коня поруч з Татусем зупинив і Френк Джеймс.[51] Обличчя в нього було кольору брудного пергаменту.
– Що за чорт, хлопці! – вигукнув Френк. – Я не проти переполохати парочку містечок у нудний день, але ніхто не казав мені, що тут виявиться Аризонський Юдей.
Алберт «Козир» Кавснер, відомий від Седелії до Стімбовт-Спрингс[52] як Аризонський Юдей, зробив крок уперед. З долонею, завислою над руків’ям свого «Бантлайна».[53] Не відриваючи своїх крижаних сірих очей від запеклих лиходіїв, які сиділи верхи за двадцять футів перед ним, Алберт сплюнув убік тютюновим струменем.
– Нумо, хлоп’ята, робіть ваш вихід, – промовив Аризонський Юдей. – За моїми підрахунками, пекло ще й наполовину не заповнене.
Банда Далтона ляснула по кобурах якраз у ту мить, коли годинник на вежі Тумстонської баптистської церкви відбив у гаряче пустельне повітря останній дзвін полудня. Козир лапнув свій револьвер, висмикнувши його зі швидкістю метеорного спалаху, і, коли він почав шпарити долонею лівої руки по курку, посилаючи розсип 45-каліберної смерті в банду Далтона, закричала якась дівчинка, що стояла перед готелем «Лонгорн».
«Змусьте вже хто-небудь цю шмаркачку припинити її скиглення, – подумав Козир. – Що там таке з нею, врешті-решт? У мене тут усе під контролем. Мене ж не дарма називають найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі».
Але вереск не припинявся, прориваючись крізь повітря, по ходу його затьмарюючи, і все почало руйнуватися.
На якусь мить Алберт взагалі звідусіль пропав – загублений у темряві, де фрагменти сновидіння шкереберть осипалися і зникали в якомусь вирі.
Єдиною константою залишався той жахливий крик; він звучав, як верещання переповненого чайника.
Алберт розплющив очі й роззирнувся. Він сидить у своєму кріслі в передній частині пасажирського салону літака рейсу № 29. З хвостової частини літака по проходу йшла дівчинка років десяти чи дванадцяти, на ній була рожева сукенка і нахабно великі темні окуляри.
«Що вона за таке, кінозірка чи хто?»