Любисток, кидаючи неспокійні погляди на зерріканок, які сторожко кружляли по бойовиську, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Ґеральт натирав маззю й оглядав попечені щиколотки Йеннефер. Чародійка сичала від болю і бурмотіла закляття.
Упоравшись із завданням, відьмак устав.
– Лишіться, – сказав. – Я мушу з ним порозмовляти.
Йеннефер, кривлячись, устала.
– Я йду із тобою, Ґеральте. – Вона взяла його під руку. – Можна? Прошу, Ґеральте.
– Зі мною, Йен? Я думав…
– Не думай. – Вона притислася до його плеча.
– Йен?
– Усе добре, Ґеральте.
Він зазирнув їй у теплі очі. Як раніше. Він схилив голову й поцілував її в губи, гарячі, м’які й охочі. Як раніше.
Вони підійшли. Йеннефер, підтримувана, глибоко, наче перед королем, присіла, підіймаючи сукню кінчиками пальців.
– Три Гал… Віллентретенмерт… – сказав відьмак.
– Моє ім’я у вільному перекладі вашою мовою означає Три Чорні Птахи, – сказав дракон.
Драконеня, вчепившись пазурками у його передпліччя, підставило карк під ласкаву долоню.
– Хаос і Порядок, – посміхнувся Віллентретенмерт. – Пам’ятаєш, Ґеральте? Хаос – це агресія, Порядок – це захист від неї. Варто мчати на кінець світу, аби протистояти агресії і злу, вірно, відьмаче? Особливо, як ти говорив, коли плата є пристойною. А цього разу – була. Це був скарб дракониці Мирґтабракке, тієї, отруєної під Холопіллям. Це вона мене покликала, щоб я їй допоміг, щоб стримав зло, яке їй загрожує. Мирґтабракке вже відлетіла, невдовзі по тому, як унесли з поля лицаря Ейка з Денесле. Часу мала досить, поки ви балакали та сварилися. Вона лишила мені свій скарб, мою платню.
Драконеня писнуло й затріпотіло крильцями.
– Тож ти…
– Так, – перебив дракон. – Що ж, такі часи. Створіння, яких ви звикли називати потворами, з певного часу відчувають дедалі більшу загрозу від людей. Не можуть самі зарадити. Потребують Оборонця. Такого собі… відьмака.
– А мета… Мета, що є наприкінці дороги?
– Це він. – Віллентретенмерт підняв передпліччя. Дракончик писнув перелякано. – Власне, я її отримав. Завдяки цьому я виживу, Ґеральте із Рівії, доведу, що межі можливого немає. Ти також колись знайдеш таку мету, відьмаче. Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Ґеральте. Прощавай, Йеннефер.
Чародійка, сильніше схопившись за плече відьмака, присіла знову. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а обличчя мав дуже серйозне.
– Вибач за щирість і прямодушність, Йеннефер. Це написане на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати в думках. Ви створені одне для одного, ти й відьмак. Але нічого з того не буде. Нічого. Прикро мені.
– Я