– Знаю, – сказав він тихо й спокійно, не реагуючи на її злість та підвищений голос. – Ти – Мільва. Проводиш у Брокілон білок, прослизаєш крізь облави. Відома мені твоя мужність. Але я легковажно і себелюбно наразив тебе…
– Не дури! – обірвала вона його гостро. – Про себе непокойся, не про мене. Про дівулю непокойся!
Насмішкувато скривилася. Бо цього разу обличчя його змінилося. Мовчала спеціально, очікуючи наступних запитань.
– Що знаєш? – нарешті запитав він. – І від кого?
– Ти мав свого Кодрінгера, – фукнула вона, гордовито підносячи голову, – а я своїх знайомців маю. Тих, у кого швидкі очі та вуха.
– Говори. Прошу, Мільво.
– Після проблєм на Танедді, – почала вона, перечекавши хвилю, – усюди закипіло. Полювання на зрадників почалося. Особливо на тих чародіїв, шо за Нільфгард стали, як і на інших запроданців. Декого схопили. Інші щезли, наче камінь у воду. Нє тре’ великого розуму, шоб здогадатися, куди пішли і під чиїм крилом сховалися. Але нє тільки на чародіїв та зрадників полюють. У ребелії на Танедді збунтованим чародіям допомагало командо білок, яким славетний Фаойльтіарна командував. Шукають його. Видано наказ, аби кожного схопленого ельфа на муку брати, про командо Фаойльтіарни розпитувати.
– І хто той Фаойльтіарна?
– Ельф, скойа’таель. Як мало хто людям він за шкіру залив. Чимала ціна за його голову. Але нє тіко його шукають. Шукають також якогось нільфгардського рицаря, шо на Танедді був. І ше…
– Кажи.
– An’guare про відьмака випитують, на ім’я Ґеральт із Рівії. І про дівулю на ім’я Цірілла. Тих двох наказано живими брати. Під страхом смерті наказано: з обох і волос з голови спасти не може, і ґудзик з одягу відірватися права не має. Ха! Дорогим ти їх серцю мусиш бути, шо аж так про здоров’я твоє дбають…
Вона урвала себе, побачивши вираз його обличчя, з якого раптом зник увесь нелюдський спокій. Зрозуміла, що хоча намагалася, але не зуміла навести на нього страх. У всякому разі, не за його власну шкіру. Несподівано відчула сором.
– Ну, із тим вислідковуванням – діло даремне, – сказала лагідніше, але все ще із трохи глузливою усмішкою на устах. – Ти у Брокілоні у безпеці. Та й дівчини живою вони не отримають. Як руїни на Танедді перекопали, розвалини вежі тої магічної, шо завалилася… Гей, шо з тобою?
Відьмак заточився, сперся об кедр, важко присів на стовбур. Мільва відскочила, перелякана блідістю, яка раптом укрила його обличчя.
– Аґлаїс! Сірсса! Фауве! До мене, швидко! Зараза, чи він не помирати оце зібрався?! Гей, ти!
– Не клич їх… Усе зі мною гаразд… Кажи. Хочу знати…
Мільва раптом зрозуміла.
– Нічого у руїнах не знайшли! – крикнула вона, відчуваючи, що також блідне. – Нічого! Хоч кожен камінь оглянули й чари кидали, але так і не знайшли…
Вона витерла піт з брів, жестом утримала дріад, що саме підбігали. Схопила відьмака, який сидів на деревині, за руки, схилилася над