Небо темнішало дедалі сильніше. Цього разу Мільва виразно почула грім.
– Не їдь на південь, sor’ca, – сказав Койннеах Де Рео. – Йде гроза.
– Та що мені гроза може… – Вона урвала себе, подивилася на нього уважніше. – Ха! Значить, отакі вісті до вас дійшли? Нільфгард, так? Переходять Яругу в Соддені? Вдарять на Брюґґе? Тому ви вирушаєте?
Він не відповів.
– Так, як у Дол Анґра. – Вона глянула у його темні очі. – Знову нільфгардський імператор вами скористається, аби ви людям тили колотили мечем і вогнем. А опісля імператор із королями мир укладе, а вас виб’ють. У вогні, який ви розпалите, самі й згорите.
– Вогонь очищає. І гартує. Треба крізь нього пройти. Aenyell’hael, ell’ea, sor’ca? По вашому: хрещення вогнем.
– Миліший мені інший вогонь. – Мільва відв’язала козлика й скинула його на землю, під ноги ельфам. – Такий, шо під рожном потріскує. Тримайте, аби ви у поході з голоду нє заслабли. Мені він уже нє потрібен.
– Не їдеш на південь?
– Їду.
Їду, подумала вона, їду швидко. Мушу застерегти того дурбецела-відьмака, мушу попередити, у яку завірюху він пакується. Мушу його повернути.
– Не їдь, sor’ca.
– Дай мені спокій, Койннеахе.
– Іде з півдня гроза, – повторив ельф. – Іде велика буря. І великий вогонь. Схоронися у Брокілоні, сестричко, не їдь на південь. Зробила ти для нас досить, більше вже – не можеш. І не мусиш. Ми мусимо. Ess’tedd, esse creasa! Наш час. Прощавай.
Повітря було важке й густе.
Телепроекційне закляття було складним, треба було його накладати спільно, з’єднавши долоні й думки. Навіть тоді виявлялося, що це диявольськи велике зусилля. Бо й відстань була чималою. Прикриті повіки Філіппи Ейльгарт затремтіли, Трісс Мерігольд важко дихала, на високому чолі Кейри Мец виступили краплі поту. Тільки на обличчі Маргарити Ло-Антіль не видно було втоми.
У скупо освітленій кімнаті раптом стало світло, на темних панелях стін затанцювала мозаїка відблисків. Над круглим столом повисла куля, що ярилася молочним світлом. Філіппа Ейльгарт проскандувала кінцівку закляття, а куля опустилася навпроти, на один із дванадцяти приставлених до столу стільців. Усередині кулі з’явилася невиразна постать. Картинка здригнулася, проекція була не дуже стабільною. Але швидко ставала виразнішою.
– Ясна холера, – пробурмотіла Кейра, витираючи чоло. – Чи вони там, у Нільфгарді, не знають гламуру чи покращувальних чар?
– Схоже, ні, – ствердила Трісс кутиком губ. – Про моду, видно, вони також не чули.
– Ані про що таке, як макіяж, – тихо сказала Філіппа. – Але зараз – ша, дівчата. І не витріщатися на неї. Треба стабілізувати проекцію і привітати нашу гостю. Підсиль мене, Рито.
Маргарита Ло-Антіль повторила формулу закляття і жест Філіппи. Образ кілька разів здригнувся, втратив імлисту непевність і неприродне світіння, контури й барви зробилися чіткими. Чародійки тепер могли ще уважніше придивитися до постаті на протилежному боці столу. Трісс закусила губу