– Ти знайомий з Санта-Клаусом?
– Особисто – ні.
Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.
– Гей, Клер, може, ти маєш лейкопластир? Чи трохи їжі? Мандруючи у часі, я завше дуже голодний.
Вона обдумує те, що я кажу. Опускає руку в кишеню светра й дістає шоколадку «Герші», уже надкушену. Кидає мені.
– Дякую. Я люблю такі.
Я їм акуратно, але дуже швидко. Рівень цукру в моїй крові впав. Кладу обгортку в її пакет. Клер задоволена.
– Ти їси, як собака.
– Не може бути! – дуже ображено кажу. – У мене протиставні великі пальці на обох руках.
– Що таке «протиставні великі пальці»?
– Зроби ось так, – кажу їй, показуючи знак «о’кей».
Клер робить так, як я кажу.
– Наявність протиставних великих пальців означає, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш відкривати банки, зав’язувати черевики і робити інші речі, які не вміють робити тварини.
Клер така відповідь не влаштовує.
– Сестра Кармеліта каже, що у тварин немає душі.
– Звісно, у тварин є душа. Звідки вона таке взяла?
– Вона казала, що так казав Папа.
– Папа – жалюгідний старий. У тварин набагато кращі душі, ніж у нас. Вони ніколи не брешуть і не хизуються.
– Вони їдять один одного.
– Так, вони мусять їсти одне одного; вони ж не можуть піти у «Дейрі Квін» і купити великий ріжок ванільного морозива з посипкою.
Для Клер це найулюбленіша в світі річ (у дитинстві, бо коли вона виросла, її улюбленою їжею стали суші, особливо суші у «Катсу», що на Петерсон-авеню).
– Можна ж їсти траву.
– І ми могли б, але не їмо. Ми їмо гамбургери.
Клер сідає скраю галявини.
– Ета каже, що мені не слід розмовляти з незнайомцями.
– Гарна порада.
Знову западає мовчанка.
– Коли ти зникнеш?
– Коли зберусь і буду готовий. Тобі нудно зі мною?
Клер закочує очі.
– Над чим ти зараз працюєш? – запитую.
– Над каліграфією.
– Можна подивитись?
Клер обережно підводиться і підбирає кілька аркушів, грізно дивлячись на мене. Повільно нахиляюсь уперед і витягую руки так, ніби вона ротвейлер; вона швиденько тицяє мені аркуші й відступає. Уважно розглядаю їх, наче вона щойно дала мені кілька оригінальних замальовок Брюса Роджерса[16] для «Кентавра»[17], або «Келлську Книгу»[18] чи щось подібне. Вона писала друкованими літерами, все більшими і більшими «Клер Енн Ебшир». Усі верхні та нижні елементи літер закручені, й усередині всіх завитків усміхнені личка. Вигляд досить гарний.
– Мило.
Клер задоволена, як і завжди, коли вона чує, що її роботу хвалять.
– Я могла б зробити таке і для тебе.
– Я не проти. Але мені нічого не можна брати зі собою, коли я мандрую в часі. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут.
– Чому