Не знаю, що робити. Клер спокійна, зосереджена на своєму. Мабуть, їй близько шести років; якщо зараз вересень, то, ймовірно, вона лишень пішла у перший клас. Очевидно, що дівчинка не чекає на мене; я – незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класі, – це не контактувати з голими незнайомцями, які з’явилися у твоєму улюбленому таємному місці, називають тебе на ім’я і просять не казати про це твоїй мамі і татові. Хотілось би знати, чи сьогодні той час, коли ми зустрінемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, мені слід сидіти тихо? Клер піде собі, і я зможу погризти отих яблук і вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану.
Опам’ятовуюсь від своїх фантазій, розуміючи, що Клер дивиться просто на мене. Запізно усвідомлюю, що наспівував пісню разом із нею.
– Хто тут? – шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, – видно лише шию і ноги. Швидко міркую.
– Вітаю тебе, людино, – привітно виголошую.
– Марку! Ти ідіот!
Клер шукає чим би пожбурити в мене, і вирішує кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знімає їх і таки кидає. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але їй щастить і вона поціляє одним із них у мій ніс. Моя губа кровить.
– Будь ласка, не роби цього, – кажу.
У мене немає чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить.
– Хто ти? – злякано питає Клер.
Я теж наляканий.
– Генрі. Клер, я – Генрі. Я не скривджу тебе і прошу: не кидай більше нічого у мене.
– Віддай мої черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаєшся? – запитує Клер, сердито дивлячись на мене.
Кидаю її черевики назад на галявину. Вона ловить їх і тримає, націлюючись.
– Я ховаюсь, бо загубив свій одяг і не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу їсти, нікого тут не знаю, і в мене кров.
– Звідки ти прийшов? Звідки ти знаєш, як мене звати?
Чиста правда, і нічого, крім правди.
– Я прийшов з майбутнього. Я мандрівник у часі. А ми з тобою друзі в майбутньому.
– Люди мандрують у часі лише у кіно.
– Це те, у що ми хочемо вірити.
– Чому?
– Якби всі мандрували у часі, там було б забагато людей. Так само, як під час поїздки до бабусі Ебшир минулого Різдва, коли потрібно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрівники у часі, не хочемо самі наламати дров, тому ми замовчуємо це.
Клер обмірковує те, що я сказав.
– Виходь.
– Позич мені рушник.
Вона піднімає його, й усі ручки та олівці розлітаються. Вона кидає рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талію. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним