Георгій дуже хвилювався за дружину.
– Що тобі сказав лікар? – схвильовано зателефонував чоловік.
Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.
– Ще нічого остаточно не відомо.
– А які результати аналізів? – не заспокоювався Георгій.
– Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.
– Отже, зараз небезпеки немає? – допитувався чоловік.
– Зараз немає, – знехотя відповіла Олена, – але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.
Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.
Гість
Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.
– Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, – якось повідомив Георгій.
– А чому ти раніше мовчав?
– Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.
– Де він буде жити? – запитала Олена.
– У нас. Ти ж не проти?
– Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.
– Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.
– Ти його не зустрічатимеш?
– Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.
У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.
На порозі стояв високий худорлявий брюнет.
– Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, – жваво промовив гість.
– Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?
– Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.
Кухня наповнилася благородним ароматом кави.
– Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.
– Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? – запитала Олена.
– О, давно, понад десять років тому.
– Так ви Жан чи Іван? – посміхнулася Олена.
– Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.
– Ви живете з батьками?
– Ні,