– Ми тут неподалік, як тільки хтось прийде, ми відразу повернемося, – у дверях вигукнув Петро.
Вона хотіла щось додати, але хлопці швидко вислизнули з дому.
За півгодини прийшла Марина.
– Олесь ще не приходив? – у дверях запитала гостя.
– Ні, ти перша, а ви що, окремо?
– Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якісь термінові справи.
– Твоя доня справжня красуня, як у неї справи?
– Усе в порядку, вже стала зовсім дорослою, тепер вирішила змінити місце праці. Сучасна молодь мало дослухається до порад батьків. А твої всі де?
– Не питай, бо слів немає. Діти десь тут вештаються, обіцяли скоро прийти, а Георгій, сама знаєш, весь у роботі. Навіть на уродини до власних дітей запізнюється.
– І коли ж прибуде наш сонце-бог? – їдко запитала Марина.
– Казав сідати за стіл без нього.
– І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?
– Якась зустріч.
– Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.
– Що ти маєш на увазі? – стривожилася Олена.
– Та я так, – вкусила себе за язик Марина.
– Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, – наполягала Олена.
– Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.
– Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? – вжахнулася Олена.
– Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.
Олена відчула, як у неї затерпають ноги.
– А як я можу довідатися?
– Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.
– Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.
– Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.
– Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.
– А ти знаєш, з ким їде твій геній?
– Ні, – перелякано витріщила очі Олена.
– Ну то довідайся.
– Ти вважаєш, що він мені каже неправду?
– Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.
Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином – Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.
– А де наш Жорж?! – у дверях вигукнув Олесь.
– Скоро прийде, – сумно відповіла Олена.
– Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, – поцілував господиню Олесь.
– Сідайте до столу, – штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.
Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що