Вона йшла бадьорим кроком, наче знала, куди прямує, – звичка, вироблена під час роботи репортером кримінальної хроніки. На її подив, Монмартр виявився значно менш осоружним, ніж Монто в Дубліні або Вайтчепел у Лондоні.[23] Місцеві Les Apaches[24] вирізнялися самовпевненою й романтичною натурою. Відомо було, що паризькі лиходії мають звичку підіймати chapeaux[25] і цілувати руки під час нападів і грабунків і рідко опускаються до таких низьких, зайвих прийомів, як полоснути когось фінкою чи вдарити по ребрах – чого запросто можна було очікувати від ірландського грубіяна або ж англійського бандита…
…хоча, звичайно, її привела сюди черга зовсім не романтичних зникнень і позбавлених галантності вбивств. «Надмір жаху», обіцяний театральними афішами, виплеснувся зі сцени на вулиці. Червоні позначки на мапі – місця, де жертв «бачили востаннє» і де «були знайдені фрагменти тіл» – підозріло зосереджувалися навколо завулка Шапталь. А Sûreté[26] лише недбало знизувала плечима перед низкою нерозкритих справ. Тож місцева спілка торговців – а насправді, як вона здогадувалась, злочинний синдикат, невдоволений тим, що хтось вторгається на їхню територію, – передав справу до рук теперішнього працедавця Кейт.
Озирнувшись навколо в пошуках підозрілих суб’єктів, вона не знала, на кому зупинитися.
Повії й жебраки настирливо чіплялися до перехожих, визираючи з вікон і дверей. Звідники й закликайли навіть висовували голови із ґратчастих підвальних вікон, описуючи зваби, приховані під вулицями Парижа. Скрізь були кафе і кабаре, бістро і борделі, поети й художники, кишенькові злодії й куртизанки. Люди пили, їли, танцювали та сипали прокльонами в затишних закутках чи просто на вулиці. Музиканти зчиняли ґвалт, намагаючись «переграти» один одного. Тут пропонувалися гріхи на будь-який смак, і за більш дешеву ціну, якщо тільки мадемуазель зазирне в той затемнений провулок…
Монмартр – «гора мученика» – була названа так на згадку про жертву вбивства. 250 року Святому Діонісію, єпископу Паризькому, зітнули голову друїди. Він підібрав голову й піднявся на пагорб, виголошуючи проповідь під час усієї ходи, і встиг навернути багатьох язичників, перш ніж упав мертвим. Місцеві церкви й каплиці виставляли напоказ зображення священних зітнутих голів, наче в зловісному змаганні з Театром Жахів.
Хор черниць співав псалом, доки старша сестра голосно засуджувала гріх. Підійшовши ближче, Кейт побачила, що традиційний одяг черниць укорочено, а тому видніються ніжки, яким більш личило б танцювати канкан, аніж покаянно ставати навколішки. Вочевидь, статут їхнього ордену вимагав носити панчохи в сіточку й лаковані шкіряні чобітки. Проповідь було супроводжено ударами хлистів – їх із нетерпінням прагли джентльмени, яким тілесне покарання здавалося більш привабливим, ніж власне гріх.
Кремезний чолов’яга в костюмі горили крутив ручку катеринки. Поруч мавпа в тільняшці виконувала рвучкий матроський танець. Табличка на грудях чоловіка, виконана в стилі art nouveau,[27] закликала відвідати Театр Жахів.
Його партнер