Підошви моїх блакитних черевиків, зроблені з каучуку, рипіли й скрипіли по дерев’яній підлозі, старій і витертій, наче палуба піратського корабля, гладенько відполірована тисячами ніг. Якби це був корабель, казав я собі, то я б зараз був на марсі й видивлявся попереду обриси землі, а Дрібнички пурхали б, наче пташки, в повітрі між білими, мов хмари, вітрилами.
Біля вікна було крісло. Видершись на нього, я визирнув у сад унизу. Я побачив галявину, стіну, кілька дерев (одне було зовсім старе, і його підпирало кілька рогатин), кілька клумб і невеличкий схил, що збігав до стрімкої бурхливої річки з брунатними хвилями. Ряди кам’яних сходинок спускалися до самої води. Я знав, що цією рікою була Темза, хоча вона й мала іншу назву в цій частині країни. Прадавнє ім’я, що походило з інших країв і несло в собі таємницю й загрозу.[17] Посеред галявини майнуло щось блакитне. Навіть не дивлячись, я знав, що це була маленька блакитна машинка, яка причаїлася в траві. Зрештою, це таки була Дрібничка.
Саме тоді мені вперше зробилося неспокійно на душі. Я ввійшов непроханим гостем у чужий дім, а відтак я порушник. Та й самий дім – такий чарівний і зовсім порожній. Якщо будинок незаселений, це помічаєш одразу – як помічаєш, що мертва людина не спить чи удає, а насправді мертва. Хоча тоді мені ще не доводилось бачити мерців, та я вже знав це напевне. І навіть тоді, у віці шести років, я бачив, що ніхто не мешкає в цьому старому будинку. Ліжка були прибрані й неторкані, шухляди в шафі – геть усі – порожні. І все ж у будинку було тепло й бездоганно чисто, у вазі стояли квіти, навіть лампи світилися.
Ідучи сходами вниз, я перевірив другий поверх і побачив його таким самим безлюдним, як і третій. Дві спальні, одна з великим двомісним ліжком і великим, на всю стіну, вікном, поділеним на окремі секції, ванна кімната з велетенською ванною, у якій можна було потонути. Ніякого одягу в комоді чи в одежній шафі, ніякого пилу на порепаних килимках чи старих темних меблях. На одній стіні висіла картина: дама в довгій сукні, з темним кучерявим волоссям, як у моєї матері. Але на її обличчя падала тінь, воно здавалося розмитим, тому я не міг збагнути, хто ж це насправді.
Чомусь картина мені не сподобалася. Не сподобалася й інша, на сходовому майданчику, – тьмяно освітлений портрет якоїсь літньої особи, такий самий розмитий і безликий, наче по ньому пройшлася чиясь велика долоня. Ось що, мабуть, трапляється, коли хтось помирає: обличчя на його портреті зникає, як ім’я на могильній плиті. Я запитував