Музика урвалася. Газові ріжки з шипінням згасли.
У темряві… пролунав смішок. Низький, неквапний, грубий сміх. Він діяв на нерви, наче знаряддя ката.
Із шурхотом важкі оксамитові завіси розійшлися. Пролунав барабанний бій, але не з оркестрової ями. Кожен стук барабана супроводжував глухий удар…
Низка рампових вогнів освітила сцену. Спалахнули прожектори. Рядами розлився запах сірки.
Сцену було декоровано… під кімнату, у якій нічого не було, крім вибілених стін, столу й забитого дошками вікна.
Бій тривав. Але це був уже не барабанний бій.
На сцені обличчям долілиць лежала немолода жінка. На її спині сиділо гротескного вигляду чортеня і било її коцюбою по голові. З кожним ударом її голову дедалі більше заливало червоним. Краплі крові бризкали на білосніжну стіну…
Чи був це манекен, чи акторка в перуці із секретом?
Чортеня вкладало в удар усю силу свого тіла, гойдалося взад-вперед, навмисно намагаючись заплямувати стіну. Кейт навіть відчувала запах крові – різкий неприємний запах із мідним присмаком.
Ще один удар. Кров – чи інша червона рідина – бризнула дощем, заливаючи перші два ряди. А Кейт гадала, чому так багато глядачів залишилися в капелюхах і пальтах. Деякі з них були шоковані, але habitués знали, на що очікувати. Кривавий душ викликав бурю захвату.
Довершивши вбивство, чоловічок відкинув погнуту коцюбу.
Оркестр заграв зловісний камерний марш. Чортеня почало підстрибувати, наче лялька, яку смикають за невидимі ниточки. Потім вклонилося. Пролунали оплески.
…Ґіньйоль, в усій своїй божевільній славі. Очі, сповнені життя посеред застиглої маски обличчя.
– Суперечку з консьєржкою вирішено, – проверещав він.
У нього був різкий тембр, схожий на дзижчання мухи, – певно, голос був спотворений за допомогою пристрою, який у театрі Панча і Джуді називають пищиком. Ходили чутки, що Ґіньйоль – хто не крився за цією маскою – вживив собі цей пищик хірургічним шляхом. Інакше він міг проковтнути його і вдавитися. Коли він сміявся, звук був такий, ніби сам диявол прочищає горло.
Справжня вистава ще навіть не почалася, а його костюм уже був заплямований кров’ю.
– Вітаю, друзі, у Театрі Жахів. Ми маємо багато що вам показати. Зрештою ми вабимо до себе тих, хто прагне знання. Адже навколо нас жорстокий і дикий світ. Якщо вас стривожить, засмутить чи налякає те, що ви зараз побачите, скажіть собі, що все це лише вистава й обман. Якщо ж відчуєте пересичення й нудьгу, скажіть собі, що це по-справжньому. Ви ніколи раніше не бачили моєї консьєржки і вже пізно знайомитися з нею тепер. Мабуть, ви ніколи вже більше її й не побачите… завжди знайдуться ще консьєржки. Ми можемо наймати дам, що опинилися в скрутному становищі, і щовечора бити їх дрючком по голові. І ще в середу й суботу на ранкових виставах. Чимало людей кажуть, що ладні померти, аби лиш вийти на сцену… хіба ми настільки безсердечні, щоб не здійснити їхніх побажань?
Це