– Я не хочу, щоб ви їхали. – Мене знову душили сльози, але я не дозволив їм политися.
– Мені дуже приємно це чути, я зворушений, але ти ж знаєш, як приказка мовить: якби бажання були кіньми, злидарі їздили б верхи. – Він розкрив обійми. – Ану, обніми ще раз.
Я обійняв його міцно-міцно й глибоко вдихнув, намагаючись закарбувати в пам’яті запах його мила й тоніку для волосся («Віталісу», такого самого, яким користувався мій тато, а тепер користується Енді).
– Ти був моїм улюбленцем, – промовив він мені на вухо. – Мабуть, це ще один секрет, який тобі не варто нікому розказувати.
Я лише кивнув. Не було потреби йому казати, що Клер уже й так знає.
– У підвалі будинку я дещо для тебе залишив, – сказав він. – Якщо воно тобі треба. Ключ під килимком.
Він поставив мене на ноги, поцілував у лоб і відчинив дверцята водія.
– Маашина так собі, друзяаако, – зізнався він з акцентом янкі, чим змусив мене всміхнутися попри весь біль, який я відчував. – Але нічо, якось та й доїду.
– Я люблю вас, – сказав я.
– Я теж тебе люблю. Але не здумай мені більше плакати, Джеймі. Моє серце вже й так розбите, більше я не витримаю.
Поки він не поїхав, я не плакав. Я стояв на під’їзній доріжці і дивився йому вслід. Дивився вслід, поки його машина не зникла з поля зору. Потім пішов додому. У ті часи на нашому задньому подвір’ї була колонка з ручною помпою, тому перед тим, як заходити в дім, я вмився крижаною водою. Не хотів, щоб мама помітила сліди сліз на обличчі й спитала, чому я плакав.
Вишарувати пасторський будинок, щоб прибрати всі сліди перебування в ньому безталанної родини Джейкобзів і підготувати до приїзду нового священика, буде завданням комітету жіночої допомоги, сказав тато. Але без поспіху. Колеса єпархіального управління церков Нової Англії розкручувалися дуже повільно, і нам би дуже пощастило, якби нам прислали нового священика до наступного літа.
– Хай поки так побуде, – порадив тато, і комітет радо з цього скористався. Узятися за мітли, щітки й пилососи їм довелося вже аж після Різдва (проповідь мирянина того року читав Енді, мої батьки мало від гордості не луснули). А доти пасторський будинок стояв порожній, і деякі діти в моїй школі почали казати, що там живуть привиди.
Але дехто туди все-таки навідався. Я. Однієї суботи після обіду я знову зрізав шлях через кукурудзяне поле Дорранса Марстеллара, щоб уникнути всевидющого ока Мі-Мо Гаррінгтон, і підійшов до пасторського будинку. Узяв під килимком ключ і зайшов усередину. Було страшно. Я лише зневажливо пирхав, коли чув про те, що тут водяться привиди, але вже всередині якось легко уявлялося, що ось я обернуся, а в мене за спиною стоять Петсі й Хвостик Моррі, тримаються за руки й круглими очима дивляться на мене, а на їхніх тілах гниє плоть.
«Не будь дурнем, –