Спочатку одне, потім друге, а потім п’яте й десяте.
Мій музичний хист аж ніяк не можна було назвати величезним. Та все одно він був більшим, ніж у Кона… чи в будь-кого з нашої родини, якщо вже на те пішло. Про те, що він є, я довідався однієї нудної затягнутої хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сім’я (навіть Клер, яка приїхала на тиждень з коледжу) подалася в Ґейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класі й був тейлбеком[43] у команді «Алігатори Ґейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живіт болів. Звісно, не так сильно, як я зобразив – просто я не те щоб дуже фанатів від американського футболу, та й надворі наче на дощ збиралося.
Я трохи подивився телевізор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому – гольф (ще гірше). Колишню кімнату Клер віддали Конні, але в комірчині досі були складені стосами її книжки в м’яких обкладинках, і я вирішив почитати Аґату Кристі. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело – вести розслідування разом з міс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кімнату й побачив у кутку Конового «Ґібсона», а поряд – купу старих журналів «Співай!» Я подивився на гітару, притулену до стіни й давно забуту, та подумав: «Цікаво, чи зможу я на ній зіграти „Черрі, Черрі“[44]?»
Ту мить я запам’ятав так само чітко, як свій перший поцілунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цілковито не пов’язана з усім, що крутилося в мене в голові, коли я зайшов у Конову кімнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосі Біблій. То була навіть не думка. То був наче голос.
Узявши в руки гітару, я сів на Конове ліжко. Спочатку я струн не чіпав, просто трохи поміркував про ту пісню. Я знав, що на братовій акустичній гітарі вона звучатиме добре, бо «Черрі, Черрі» побудовано навколо акустичного рифу (звісно, тоді я ще цього слова не знав). Я прокрутив її в голові й на превеликий свій подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змінюються. Я знав про них усе, крім того, де вони ховаються на грифі.
Я навмання схопив якесь число «Співай!» і пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, під назвою «Зроблю твої гроші зеленими»[45], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починається з Е», – сказав Кону й Ронні Гектор Цирульник), і зіграв його на гітарі. Звук був притлумлений, але правильний. «Ґібсон», як по-справжньому хороший інструмент, не розладнався з часом, хоч і стояв давно забутий. Я натиснув сильніше трьома пальцями лівої руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Він досконало накладався на звук у моїй голові.
Кону знадобилося півроку, щоб вивчити «Дім сонця, що сходить»[46], та й то він ні разу не зміг перейти від D до F без затримки, коли переставляв пальці. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрі, Черрі» (від Е до А, D і назад до А) за десять хвилин, потім зрозумів, що на тих самих трьох акордах можу зіграти «Ґлорію» від «Шедоуз ов зе Найт»[47]