Як виявилося, Кеті Палмер (котра косила під вчительчину хатню улюбленицю, якщо таке взагалі могло бути) також залишилася, щоб допомогти, і ми всю роботу переробили за півгодини. Я думав піти до Ела чи до Біллі додому, погратися у війнушки чи ще в щось, але я знав, що вони захочуть поговорити про Кошмарну проповідь і про те, як місіс Джейкобз убила себе й Моррі, бо напилась, як свиня (ця чутка згодом набула достовірності абсолютного факту), а я цього обговорювати не хотів, тому поплентався додому. Днина стояла не за сезоном тепла, у нашому домі повідчиняли вікна, і я почув, як сперечаються мати й сестра.
– Чому я не можу піти? – спитала Клер. – Я хочу, щоб він знав, що принаймні дехто в цьому дурному містечку досі на його боці!
– Бо ми з вашим батьком вважаємо, що ви, діти, повинні триматися від нього подалі, – відказала мати. Вони були на кухні, і я затримався біля вікна.
– Мамо, я вже не дитина! Мені сімнадцять років!
– Вибач, але в сімнадцять ти все ще дитина, а те, що молода дівчина ходить до нього в гості, матиме дуже поганий вигляд. Просто повір мені на слово.
– Але ж для тебе це нормально? Ти знаєш, що тебе побачить Мі-Мо і за двадцять хвилин роздзвонить про це по всій спареній лінії! Якщо ти йдеш, дозволь мені піти з тобою!
– Я сказала «ні», і це остаточно.
– Він повернув Кону голос! – бушувала Клер. – Як ти можеш бути такою лихою?
Запала довга мовчанка, після якої мама сказала:
– Саме тому я й збираюсь його навідати. Не для того, щоб віднести йому якусь їжу на завтра, а щоб дати йому знати, що ми вдячні, попри всі ті жахливі слова, які він казав.
– Ти знаєш, чому він їх казав! Він щойно втратив дружину й сина, у нього все в голові перемішалося! Напівбожевільний був!
– Я справді це знаю. – Мама заговорила тихіше, і мені доводилося напружувати слух, бо Клер плакала. – Та все одно люди були шоковані, й цього вже не зміниш. Він далеко зайшов. Аж занадто далеко. Наступного тижня він їде звідси, і це на краще. Коли знаєш, що тебе збираються звільнити, краще піти самому. Це дозволяє зберегти трохи самоповаги.
– А звільнити збираються диякони, як я собі думаю, – мало не презирливо пирхнула Клер. – І один з них – тато.
– У твого батька немає вибору. Коли ти перестанеш бути дитиною, то, може, зрозумієш це і зглянешся. У Діка серце від цього розривається на шматки.
– Тоді йди, – сказала Клер. – Побачиш, чи шматки індичої грудки й солодка картопля компенсують йому те, як із ним поводяться. Я впевнена, він навіть їсти не стане.
– Клер… Клерчик-Еклерчик…
– Не називай мене так! – закричала сестра, і я почув, як вона побігла, гупаючи, до сходів. Я подумав, що вона трохи поплаче й побурмоситься у себе в кімнаті, а потім